П.Шандрук, Сила доблесті (1999) [PDF]

Волинська правда(28.02.2009)

Видатний воєноначальник, громадський діяч і публіцист.Сьогодні з нагоди 120-річчя з дня народження Павла Шандрука – уродженця Волинської губернії (нині Лановецький район Тернопільської області), воєноначальника, громадського діяча та публіциста, пропонуємо Вашій увазі дослідження львівського вченого і патріота Ярослава Середницького. На його переконання, кредо героя публікації – генерала Павла Шандрука сформульоване у його вступі до автобіографічної книжки «Сила доблесті» (Arms and Valor): «Протягом всього періоду боротьби за незалежність я був вояком переднього краю». Необхідно додати: «...який з честю виконав свій обов’язок перед Батьківщиною...»
Гортаючи сторінки «Сили доблесті» та інших тепер доступних в Україні друкованих матеріалів не перестаю дивуватись величі особистості Павла Шандрука, його незламній силі духу, витримці, самопожертві, військовій ерудиції та вмінню знаходити і реалізувати в найкритичніших обставинах єдино правильні рішення. В час, коли для багатьох, як для відомого письменника Уласа Самчука було вже «п’ять по дванадцятій», чіткі накази і цілеспрямовані організаційні заходи командуючого Української Національної Армії в час капітуляції Німеччини врятували 15 тисяч вояків Першої Української Дивізії, виведених з лінії «Фельбах – Гляйхенберг – Гнасс» німецько-радянського фронту в Південній Австрії в райони Шпітталя і Радштадта для здачі англійським і американським військам. Йдеться про більше відому 14-ту Гренадирську Дивізію зброї СС «Галичина», яка в березні 1945 р. стала основою Української Національної Армії, а в кінці квітня 1945 р. прийняла присягу на вірність Україні..
До довгоочікуваного моменту відродження Українського війська генерал Шандрук йшов важкими дорогами еміграції мало не 25 років. Розвивав військову освіту та науку в таборі інтернованої 3-ї Залізної Дивізії, публікував статті, аналітичні огляди та збірники оперативних планів із часів Визвольних змагань 1917-1920 років, підвищував свою військову освіту, готував Армію Української Народної Республіки до майбутніх військових дій для звільнення України, воював з німцями в складі Війська Польського. Багато хто задасть собі питання – звідки бралась його духовна сила, твердість, цілеспрямованість і працездатність. Чи не вливались вони крапля за краплею в душу малого Павла, коли він міряв босими ногами широке батьківське поле біля волинського села Борсуки, коли віз фіру золотих снопів гостинцем повз могутні тополі, коли спускався між садами і городами до білої хати біля швидкої Горині або, вивантаживши снопи на тік, біг з хлопчаками до знаменитого на всю округу ставу..
А можливо тоді, коли вперше привіз з батьком тугі мішки збіжжя до свого млина і гостро відчув чарівне, ще до кінця не зрозуміле дійство перетворення зерна на муку. Дотепер після всіх колективізацій, електрифікацій, централізацій та інших радянських наступів на село все-таки крутить колеса старого почорнілого млина горинська вода. А односільці далі називають млин «Шандруковим»..
Народився Павло Феофанович Шандрук 28 лютого 1889 р. в селі Борсуках Кременецького повіту Волинської губернії (нині Лановецький район Тернопільської області). Нащадок роду Шандруків – вільних, заможних українських господарів, майстрів на всі руки – Павло виріс у віками сформованій атмосфері щоденної праці, що абсолютно виключала несумлінне ставлення до своїх обов’язків. Його становленню, як інтелектуальної особистості, сприяла гімназійна освіта у славному науковими традиціями Острозі. А потім до глибоких фахових знань, отриманих в Історико-філософському інституті ім. кн. О.Безбородька в місті Ніжині на Чернігівщині, додалась спадщина недавно могутньої Гетьманської України. Ця ретельно приховувана Російською Імперією спадщина збереглась в бароккових формах височенних Ніжинських і Чернігівських соборів, громадді палацу гетьмана Кирила Розумовського в Батурині, впевненій мелодійній мові та шляхетній гідності населення, в збережених козацьких традиціях і спогадах про славну минувщину..
В 1911 р. після закінчення інститутських студій Павло Шандрук не зайнявся історією або філософією. Не виключено, що вибір за нього зробила епоха. Епоха, котру потім так влучно охарактеризував О. Кандиба – Ольжич:.
«Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги...».
Колись могутня і, здавалось, непохитна Російська Імперія після ганебної поразки на Далекому Сході готувалась до нового конфлікту на Заході. В цей час Імперії, насамперед, були потрібні військовики. Можливо тому історик і філософ Павло Шандрук додатково здобув військову освіту в 3-й Алексіївській офіцерській школі в Москві. Неповний рік мирної служби, а далі– фронти Першої Світової Війни..
Перебуваючи в далекому гарнізоні міста Тверь в Росії, штабс-капітан Павло Шандрук лише в кінці 1917 р. опинився в Харкові. На його очах відбувалась деморалізація розагітованої більшовиками Російської Армії. Українські сили Були ще розрізнені і малочисельні. На початку січня 1918 р. наступ червоних підтримав організований більшовиками робітничий військовий заколот у Харкові. Начальником гарнізону став колишній палітурник, комуніст М. Рухімович – організатор «червоного» терору. За короткий час більшовики знищили біля 6 тисяч кадрових офіцерів..
Штабс-капітан Шандрук відхилив пропозицію стати заступником М. Рухімовича – комендантом Харкова і виїхав до Лубен, де в складі українських підрозділів відбив наступ червоних. В кінці січня 1918 р. частина, сформована за участі Павла Шандрука, влилась під Ромоданом в Окремий Запорізький загін генерала З. Натіїва (із березня 1918 р. Запорозька Дивізія)..
В Армії УНР підполковник Шандрук командував бронепотягами «По-луботко» і «Запорожець», Окремим Запорозьким куренем 3-ї Залізної Дивізії генерала О. Удовиченка. Курінь складався з 600 національно-свідомих вояків, 27 старшин, 65 кіннотників, відділу пересувної артилерії та відділу важких кулеметів. В липні-серпні 1919 р. полк під командою полковника Шандрука зайняв Могилів на Дністрі. Через деякий час його командира перевели до Кам’янця-Подільського у розпорядження Генштабу Армії УНР. Потім Павло Шандрук очолив 1-й рекрутський полк охорони в Кам’янці Подільському, присягу якого прийняв 14 жовтня 1919 р..
Події, що привели до військової поразки Армії УНР генерал Шандрук описав так: «Наприкінці листопада ситуація в наших збройних силах була ненадійною. Замість ворога атакувала зима, нам не вистачило одягу і медикаментів, сталась катастрофа в «чотирикутнику смерті» в Любар-Остропільському районі. Дві об’єднані армії, які повинні були атакувати Київ і мали 100 тисяч людей та 300 гармат, до кінця листопада зменшились до 4 000 людей, що могли ще нести зброю, але не могли битися... Нелічені тисячі загинули від тифу, тисячі замерзли на полях»..
Далі був Перший Зимовий Похід і формування військових частин з інтер-нованих вояків Армії УНР в Польщі. В квітні 1920 р. в польсько-українському наступі на Київ командир 7-ї бригади 3-ї Залізної Дивізії полколковник Шандрук отримав звання генерала-хорунжого. Загальна численість українських вояків, що приймала участь у військових діях 1920 р. за його даними становила 23 тисяч. Тоді в склад бригади генерала Шандрука входив 2-й козацький полк кінноти Добровольчої Армії під командою полковника М. Фролова..
Керовані Павлом Шандруком військові з’єднання відзначились у вересні 1920 р. при форсуванні Дністра та Збруча, яке відбулось після розгрому Армії генерала М. Тухачевського під Варшавою, а також в боях проти більшовиків під час листопадового наступу Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку. Листопадовий наступ Армії УНР не підтримали війська союзної Польщі. Країни Антанти не надали ніякої допомоги наступаючим самостійно українським військам, що гостро потребували зброї, амуніції та обмундирування. Після важких боїв, незважаючи на початкові успіхи, Українське Військо під тиском переважаючих сил противника відступило за річку Збруч..
Пізніше у вже згаданих спогадах генерал Шандрук дав таку геополітичну оцінку позиції Антанти: «Світ зазнав великої шкоди внаслідок русофільських тенденцій та політичної короткозорості таких політичних лідерів, як Жорж Клемансо, Девід Ллойд Джордж, до певної міри Уїнстон Черчіль. Ми завше пам’ятаємо, що вони поховали справу української свободи та створили більшовицьку владу...» І, як військовик, відзначив: «Незважаючи на проголошену ідею права націй на самовизначення, українській нації, що потопала в крові, було відмовлено в матеріальній, технічній і навіть в медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу або небажання йти на пожертви...».
По інтернуванні в Польщі після відступу 21 листопада 1920 р. за річку Збруч генерал Павло Шандрук в складі 3-ї Залізної Дивізії перебував у таборі № 10 у Каліші. Деякий час був комендантом табору, потім організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії, на педагогічних курсах, вніс значний вклад в розвиток української військової науки. В 1921 р. таборова газета «Залізний стрілець» опубліковала його праці «Життя дивізії. Військовий огляд», «Оборона на розтягнутому фронті і відбиття кінних атак», «Повзуни (танки) і їх значення в бою», «Червоний генерал і його кіннота» (про М. Будьонного - прим. автора), «Червона Армія в Росії на протязі 1920 р.», а в газеті «Нове слово» – «Про відносини старшини і стрільця». Група старшин 3-ої Залізної Дивізії систематично вивчала військову справу і публікувала статті в таборовій пресі..
У 1923-1924 роках генерал Павло Шандрук разом з генералом В. Кущем, генералом М.Капустянським та колишнім прем’єром Уряду УНР В. Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор», який видавали до 1939 р. Його сторінки висвітлювали операції минулої війни, готували до майбутніх баталій, характеризували нову техніку – танки, артилерію, авіацію, описували життя Українського Війська на еміграції. Перу генерал Шандрука належали статті «Думки про еволюцію тактики піхоти», «Паніка на війні» та ін..
Ряд публікацій на військову тему, наприклад, «Симон Петлюра – творець і вождь українського війська», «Роля українського війська в справі поширення національної свідомості», «Армія УНР в літній компанії 1920 р.» надрукувала в 1927-1935 роках еміграційна преса у Варшаві та Парижі. Окремої уваги заслуговує видана Українським Науковим Інститутом у Варшаві (1933 р.) упорядкована генералом Шандруком збірка оперативних звітів Генштабу Армії УНР «Українсько-московська війна 1920 р.». Польські військово-історичні часописи опубліковали статті «Організація українського війська на Поділлі з початком 1920 р. і наступ на Могилів» (Bellona, 1928); «Збройні дії українського війська у війні 1920 р.» (Polska Zbrojna, 1930); «Генеза польського-української угоди» (Wschód, 1935).
Після травневого перевороту 1926 р. в Польщі та повернення до влади Маршала Ю.Пілсудського українські емігрантські кола посилили військову роботу. В березні 1927 р. організовано Таємний Штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – признаний військовим командуванням Польщі Генеральний Штаб Армії УНР. В обох структурах керівником організаційної секції був генерал Шандрук. В короткий час секція зареєструвала практично всіх старшин (4000) і вояків на еміграції (до 40000), склала план мобілізації на випадок майбутньої війни за визволення України, організувала 70 навчальних груп в Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.
Генерал Павло Шандрук склав для майбутньої Української Армії у 1928 р. підручник із озброєння піхоти та гарнізонної служби (350 стор.). В своїх мемуарах він з глибокою вдячністю згадував значну допомогу, надану Українському Генштабу польськими військовиками і політичними діячами. Це були, зокрема, Керівник бюро військової історії генерал Ю. Стахєвич, його ад’ютант полковник Є. Пєркевич, генерал Т. Бур-Комаровський (майбутній командувач Армії Крайової у Варшавському повстанні), полковник Генштабу Війська Польського Т. Пельчинський, сенатори, члени сейму і громадські діячі С.Сєдлецький, Л. Василевський, С. Папроцький, Т. Голувко і молоді журналісти В. Бажовський та Є. Гедройць. За словами генерала Шандрука, «вони вірили в українську справу і розцінювали її як таку, що відповідає загальнопольським інтересам».
При написанні надрукованої в 1935 р. книги генерала Т. Кутшеби «Wyprawa kijowska» (Київська кампанія) Павло Шандрук вніс значний вклад в розділи про участь українських частин, зокрема, 6-ї Стрілецької Дивізії генерала М. Безручка, у війні 1920 року. Він, незважаючи на зайнятість, удосконалював військову освіту і закінчив у 1929 р. радіотехнічний інститут під командою майора Р. Яковського, а з листопада 1936 р. за підтримкою генерал Т. Кутшеби та полковника Т. Пельчинського поступив у коледж вищого командування Генштабу Війська Польського. На той час генералу Шандруку виповнилося 48 років.
Закінчивши навчання у вересні 1938 р., Павло Шандрук отримав контракт підполковника і вступив на службу до Війська Польського. Після нападу гітлерівської Німеччини на Польщу за погодженням з вищими військовими інстанціями у середині вересня 1939 р. він виїхав із Варшави до Львова для організації українських військових бригад. Біля Грубешова попав у фронтову зону, заступив хворого командира 29-ї бригади піхоти і відзначився в бойових діях проти німців на лінії «Замостя – Грубешів». За цю акцію після війни Польський Уряд в Лондоні нагородив підполк. Війська Польського Павла Шандрука найвищою військовою відзнакою – Хрестом «Вертуті мілітарі». Під час вказаних боїв вже пораненим попав у німецький полон, де перебував кілька місяців.
Спокійне життя після полону було недовгим – вже в 1940 р. за доносом когось із «своїх» генерала Шандрука заарештувало гестапо. Дякуючи старанням Президента УНР А. Лівицького його звільнили, але весь особистий архів пропав. Потім Павло Шандрук жив із дружиною в містечку Скрінівіце на західному березі ріки Вісли. Засоби на життя здобував, працюючи у кінотеатрі.
Зрозуміло, що гестапо «не забувало» незвичайного генерала. Тому до військової та політичної діяльності він зміг повернутись лише в кінці 1944 р., коли над Третім Рейхом нависла загроза військової катастрофи. Генерал Шандрук так характеризував цей період: «Перед відповідальними особами різних національностей постає проблема вияснення свого положення, вияснення, чим була продиктована конечність іти поруч з німцями в боротьбі проти російського імперіалізму, та з’ясувати, чи немає перспектив на те, щоб здобути розуміння та, можливо, й підтримку з боку переможних Альянтів для осягнення своїх національно-патріотичних цілей».
Великодержавницькі ухвали Празької конференції Комітету визволення народів Росії (КОНР) від 14 листопада 1944 р. про боротьбу «народів Росії» з більшовиками під проводом генерала Власова, підтримані рейхсфюрером Г. Гіммлером, викликали спротив неросійських народів, яких збирались «ощасливити» у новій Російській Імперії без Сталіна і комуністів. Головні еміграційні осередки у Німеччині категорично відмежувались від спроб російського КОНР стати на чолі «визвольної боротьби».
Еміграційні осередки представляли білорусів, грузинів, горців Кавказу, та-тар, туркестанців, донських і кубанських козаків – вояків допоміжних військових формувань – добровольчих батальйонів. Розпорошені серед німецьких частин батальйони воювали на Східному, а потім і на Західному фронтах, несли патрульну службу і боролись з партизанами в тилу. Це була потужна сила – в 1942 р. в добровольчих батальйонах під загальною командою генерала Е. Фон Кестрінга (колишнього генерала лейб-гвардії кавалерії Царської Армії) знаходилось біля мільйона таких вояків. З них порядку 220 тис. було українців, так званого Українського Визвольного Війська, що носило національну відзнаку у вигляді золотого тризуба на тлі блакитного щита.
На часі було формування Національних комітетів народів, що втратили свою незалежність внаслідок військовій агресії більшовиків на початку 20-х років. Чільна роль в цьому процесі відводилась українцям. Адже ще у довоєнній Польщі українська еміграція, зокрема, начальник організаційної секції, а потім Генштабу Армії УНР генерал Шандрук, віце-міністр, а потім міністр закордонних справ Уряду УНР професор Р. Смаль-Стоцький та інші співпрацювали з грузинською, азербайджанською, татарською та іншими громадами в «Прометеївському русі», основним завданням якого було звільнення народів від гніту Червоної Росії.
В кінці 1944 р. з ініціативою організації Українського Національного Комітету виступив Президент УНР А. Лівицький. Скорочено поставлені ним завдання можна представити наступним чином: * шукати шляхів порятунку української політичної еміграції та численних діячів, яким пощастило втекти від більшовиків; * перебрати від німців турботу про сотні тисяч вояків різних українських формувань збройних сил Німеччини, особливо Дивізії «Галичина», котру в разі капітуляції німців можна повернути проти більшовиків.
Генерал Шандрук прийняв пропозицію, хоча добре знав, що «..вимушене співробітництво з німцями сприйматиметься ворожо, виглядатиме незрозумілим на останньому етапі війни...». Робота розпочалась з узгодження позицій з українськими політичними лідерами полковником А. Мельником, С. Бандерою (повністю підтримали, як кандидатуру генерала Шандрука, так і програму УНК), гетьманом П. Скоропадським (не заперечував проти співробітництва, хоч збирався особисто очолити Комітет). Провели також консультації з представниками грузинської (др. М. Кедія, М. Цомая, кн. В. Андронніков, др. Алчибая), білоруської (Президент Р. Астрауський) громад, представниками козаків (генерал О.Краснов-молодший, генерал В. Глазков) та інші. Загальним було рішення про всесторонню співпрацю з українцями і категоричне заперечення підпорядкування КОНР, очолюваним генералом А. Власовим.
Подальші події показали, що не дивлячись на тиск всесильного відомства рейхсфюрера Г. Гіммлера (Міністерство східних територій на чолі з А.Розенбергом підтримувало ідею самовизначення поневолених Росією народів) лідери національних громад дотримались цієї позиції. Так, др. М. Кедія після відомого протесту кавказців міністру А. Розенбергу на зустрічі з генералом А. Власовим в присутності обергрупенфюрера СС Е. Кальтенбруннера і начальника СД Олендорфа був не менш категоричним. На пропозицію німців формувати під командою генерала А. Власова уряд «вашої російської батьківщини», відказав, що в нього є своя батьківщина і «не для того ми воювали на вашій землі, не для того втратили майже 50 тисяч наших товаришів, щоб повертатись назад під руку Москви...».
Справа затвердження УНК затягувалась. Німецька сторона все ще не була готова прийняти вимоги українців. Генерал Шандрук так формулював статус Дивізії «Галичина»: «Дивізія має бути під командуванням українців, а всіх вояків українського походження, що добровільно або примусово увійшли в підрозділи Німецької Армії, слід вилучити та вмістити у виключно українські формування». Далі йшли вимоги про український прапор, форму, відзнаки, присягу на вірність Україні, звільнення українських лідерів С. Бандери, полковника А. Мельника, професора Р. Смоль-Стоцького та інших з-під арешту, а також звільнення тисяч українських патріотів з концтаборів. Акцентувалась увага на свободі преси, зборів і, головне, на офіційній відмові Німецького Уряду від будь-яких посягань на українські території.
Другим «важким» питанням було підпорядкування УНК російському КОНР’у. 3-го січня 1945 р. на зустрічі в Міністерстві Зовнішніх Справ Німеччини радник Б. Хілгер (крім ген. П. Шандрука були присутні тільки німці – др. Ф. Арльт, полковник Л. Вольф, оберфюрер СС Е. Крюгер, радник др. Фішер) поставив питання руба – без визнання верховенства генерала А. Власова УНК не буде засновано. Відповідаючи генерал Шандрук на початок послався на політичну невідповідність вимоги Б. Хілгера рішенню Празької конференції КОНР, де було задекларовано суверинітет України. Далі категорично сформулював загальну позицію: «Ані я не піду на це, ані жоден з українців, гадаю, не погодиться визнати КОНР. Ніхто з нас не хоче потрапити з-під ярма червоної Москви під ярмо білої. Ми не є нація росіян, ми – нація українців».
Нічого не дала тривала розмова генерала Павла Шандрука віч-на-віч з генералом А.Власовим. Вона тільки ще раз встановила непримиренність їх позицій. Генерал Шандрук пообіцяв лише прислати зв’язкового для координації антибольшевицьких дій. Далі він не мав ніяких контактів з генералом А. Власовим і КОНР.
На той час була сформована головна структура УНК. Голова – генерал Павло Шандрук, заступники – проф. В. Кубійович і др. О. Семененко, помічники – генерал О.Вишинський і майор Я. Фартушний, військова рада – генерал М. Омелянович-Павленко, штаб – полковник А. Валійський, шеф канцелярії – Д. Бакум, постачання – О.Шандрук-Шандрушкевич та інші.
15 березня 1945 р. в МЗС Німеччини відбулось офіційне прийняття з нагоди затвердження УНК. Було багато представників Верховного Командування та громадських діячів Німеччини. Державний секретар фон Штейенграхт в залі аудієнцій зачитав і передав генералу Шандруку текст декларації про визнання УНК, як єдиного представника українського народу. На завершення аудієнції в кількахвилинній розмові він зауважив, що «німцям варто покаятись: вони не наважились вчинити цей акт в 1941 році». Генерал Павло Шандрук згадував: «...як під час проголошення декларації я знову подумав – надто пізно...» Червона Армія стояла під Берліном.
Ввечері в штаб-квартирі УНК були чисельні поздоровлення від українських колег і союзників – кавказців, білорусів, туркменів, козаків. Генерал Шандрук писав, що від представників інших Національних Комітетів він завжди мав беззастережну підтримку. Крім вже перечислених в даній статті осіб він згадував грузинів др-а С. Кордзая, кн. Магалова, ген. О. Захаріядзе, вірменина др-а Авегіяна, кн. Кабарди Тамбу та інж. Б. Бічатті.
Наказом Війську і Фльоті УНР ч. 8 від 15 березня 1945 р., підписаним Головним Отаманом А. Лівицьким, і Постановою ч. 2 Президії УНК генерала-хорунжого П. Шандрука підвищили до ранги генерала-поручника і призначили Командуючим УНА. До українського громадянства довели тексти «Декларації» та «Відозви» УНК. В них УНК стверджував необхідність боротьби з усіма окупантами України. Вказані та інші матеріали надрукували в українській газеті «Голос» у Берліні.
З політичних міркувань і щоб позбутись належності Дивізії «Галичина» до зброї СС, із заснуванням УНА вона стала Першою Українською Дивізією. В місті Німеку під Берліном розпочалось формування з українців-полонених і українців-працівників протипожежних команд Другої Української Дивізії УНА під командою генерала П. Дяченка. До присяги на вірність Україні та УНА, що відбулась 28 березня 1945 р. чисельність стрільців досягла 1900 (Протипанцерна бригада). До складу УНА також влились Бригада Особливого Призначення (парашутна) під командою М. Бульби-Боровця (400 вояків) та Бригада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка (350 вояків). Їх передислокували до Чехії. Зголосились до УНА також 281 резервний полк з Данії (понад 5000) і 2 охоронні полки з Бельгії та Голандії (2000 вояків). Проте на подальші об’єднавчі акції вже не було часу.
Генерал Павло Шандрук встиг відвідати у Берліні кілька груп протилетунської оборони і оголосив їм, що вони належать до УНА (250 молодих хлопців і дівчат). Він сподівався, що вдасться перевести всі українські формації у Південну Австрію, де тримала фронт Перша Українська Дивізія. Таким чином, УНА включно з Першою УД і Протипанцерною бригадою генерала П. Дяченка досягла 35-38 тисяч вояків. Разом із 220 тисячами вояків УВВ її чисельність могла би становити 250 тисяч, якби німці подумали про це раніше.
7 квітня 1945 р., коли східні передмістя Берліна вже були в руках більшовиків, ген. П. Шандрук з д-ром Ф. Арльтом виїхав до Першої УД через Прагу. В Празі він зустрівся з міністром закордонних справ УНР проф. Р. Смаль-Стоцьким, якого звільнив з-під опіки гестапо і передав через його конспіративні зв’язки на Захід інформацію про УНК, УНА і Першу УД. Події після капітуляції Німеччини показали, що старання проф. Р. Смаль-Стоцького не були марними.
Генерал Шандрук згадував також про зустріч з відомим українським патріотом і національним лідером о. І.Гриньохом, що погодився супроводити генерал Шандрука до Дивізії. Співпраця з о. І. Гриньохом була корисною, як з отримання вичерпної інформації про військові дії та політичну діяльність Української Повстанської Армії, так і в контактах з офіцерами Дивізії.
18 квітня 1945 р., прибувши в Дивізію в м. Фелькермаркті, генерал Павло Шандрук дуже здивував сотника М. Малецького кашкетом і генеральськими погонами з золотим тризубом. Сотник Малецький, сотник Ліщинський і майор Макарушка – дорадник командира Дивізії гененерала Ф. Фрайтага першими охарактеризували реальний стан справ у Дивізії. Павло Шандрук відразу по приїзді зустрівся з старшинами Дивізії – ветеранами визвольних змагань 1917-1921 років на чолі з капітаном Б. Барвінським. Одним з перших був наказ замінити золотим тризубом німецькі відзнаки на погонах.
19 квітня 1945 р. генерал Шандрук, його дивізійний адьютант пор. Р. Цьолко, полковник армії УНР М. Крат, один з організаторів Дивізії, екс-губернатор Галичини генерал О.Вехтер і д-р. Ф.Арльт зустрілись з командиром Дивізії генералом Ф. Фрайтагом і начальником штабу майором В. Гайке. Заслухавши оперативну фронтову інформацію, генерал Шандрук повідомив генерала Ф.Фрайтага: «від моменту мого прибуття Дивізія називається Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, я – її головнокомандуючий. Оголосіть це в наступних наказах Дивізії».
Генералу Шандруку і його штабу була добре відома негідна поведінка генерала Ф.Фрайтага на початку битви під Бродами, коли він покинув Дивізію, перебрався в штаб 13 корпусу, лишивши таким чином полки без управління. Більше того, врятувавшись, щоб оббілити себе, він повсюди говорив про втечу українців з позицій. Начальник штабу Дивізії майор В. Гайке, що весь час перебував на передньому краї і вирвався з оточення разом із своїми підлеглими, у відомих мемуарах твердив про «дивовижну сміливість українських стрільців в бою з танками ворога».
Враховуючи подальше негативне ставлення ген. Ф.Фрайтага до українських вояків, систематичне обсадження командного складу Дивізії німецькими стар-шинами і підстаршинами, низький військовий рівень самого генерала (служив до Дивізії не у Вермахті, а у поліції), пиху і брутальність, пла-нувалось замінити його на полк. М. Крата. Проте, виходячи з реальної фронтової ситуації, генерал П. Шандрук не пішов на цей крок.
Кілька днів тривала інспекційна поїздка командуючого УНА становищами Дивізії, де він ознайомився з деталями фронтової ситуації та іншими справами. 25 квітня 1945 р. в розташуванні 30-го полку відбулась присяга Дивізії на вірність Україні та УНА. На плацу вишикувався 30-й полк і представники 29-го і 31-го полків, а також усіх спецпідрозділів Дивізії. Роздали привезені з Праги кокарди з тризубом. Прийняття присяги зафіксували в дивізійному наказі № 71 від 27 квітня 1945 р. Неофіційно генерал Павло Шандрук передав особовому складу Дивізії через всіма шанованого сотника М. Ліщинського, що він «повністю бере на себе відповідальність за них і забороняє будь-які подальші обговорення цієї теми.» Був «твердо переконаний, що це рішення, прийняте після серйозних роздумів, виправдане».
2 травня 1945 р. відбулась зустріч генерала Павла Шандрука з командиром військової формації кубанських козаків, що теж стояли в Південній Австрії, колишнім генералом Добровольчої Армії А. Шкуро. Вирішувалось одне питання – як перейти на сторону Альянтів і не попасти в руки більшовиків. Опираючись на попередні домовленості при зустрічі в Празі з Президентом Національної Ради Кубані професором В. Іванисом, генерал П. Шандрук запропонував генералу А. Шкуро перед здачею в полон британським військам приєднати козачі формації до Дивізії. Пропозиція не була прийнята. Подальша доля козаків, яких Британське і Американське командування згідно з Ялтинською угодою передало більшовикам, відома той же час (кінець квітня – початок травня 1945 р.) реалізація розробленої генералом Шандруком разом з професором Р.Смаль - Стоцьким в Празі програми контактів з командуванням Аліянтів стала давати результати. Майор Л. Макарушка в Клагенфурті інформував британських штабовців про Першу Українську Дивізію і передав для вищого командування англомовні документи про УНК, УНА і Дивізію. Полковник К. Смовський – колишній контрактовий старшина Війська Польського виїхав у розташування Польської Армії генерала В. Андерса. Вишукувались можливості для переговорів з американцями.
3-го травня 1945 р. в Дивізії урочисто відсвяткували Великдень. Капелани відправили Службу Божу, всім запам’яталась проповідь отця Д. Ковалюка, потім відбувся святковий бенкет.
Незважаючи на штурм Берліна Червоною Армією фронт у Південній Австрії загалом був стабільним. Проте напруга наростала. Стало відомо, що Німеччина капітулювала. Пустив кулю в скроню генерал Ф. Фрайтаг. Німецькі старшини, ніби боячись помсти за нелюдське ставлення до українських стрільців, повально дезертирували. І от довгожданний наказ командуючого УНА про відхід та здачу Аліантам. 8 травня о 1400 Дивізія рушила на м. Леобен, прямуючи до переправи через р.Мур.
Сотник Б. Підгайний, що забезпечував відхід, так описував останні події: «Наша артилерія б’є, як ніколи досі. Вистрілює амуніцію. Також гримлять без перебою мої гранатомети... 1355. Перериваю телефонічну лінію з штабом. Стрільці один за одним опускають лінію. Відходжу останній з старшиною М. Дивні вражіння та почування. Війна скінчена. Чи вспіємо вийти з більшовицького окруження, бо знаємо, що вони хочуть заблокувати переправу через річку Мур...».
50-кілометровий марш. Переслідування немає. Перехід через р. Мур, міст на щастя не висаджений. В місті Юденбург Дивізію догнали генерал О. Вехтер, майор Л. Макарушка і д-р. Ф. Арльт з дозволом просуватись в тил британських військ. Удар легких більшовицьких танків у лісистому терені за Юденбургом не привів до значних втрат, але відрізав від Дивізії біля 2000 вояків. Більша група пішла через Санкт-Вейт на Філлях, де була інтернована англійцями, менша – на Тамсвег в розташування американських військ. Генерал П. Шандрук із кількома старшинами після великих пригод добрався до Мюнхена. Для них розпочався повний особистої небезпеки в розтерзаній окупаційними зонами Західній Німеччині дипломатичний етап врятування Дивізії.
Заслуги генерала Павла Шандрука, не тільки як видатного українського військовика, але як українського військового історика і науковця були високо оцінені. В 1948 р. в Мюнхені разом з генералом В. Петрівим (нащадком шведського роду Штрольманів, командиром Волинської Дивізії та військовим міністром УНР його вибрали дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка від Історично-філософської секції.
Підготував Ярослав СЕРЕДНИЦЬКИЙ