Багряний І. Сад Гетсиманський (1950) [mp3]

Іван Багряний і його роман “Сад Гетсиманський”

1. У нинішній історії було таке, про що боляче згадувати та неможливо забувати, щоб так чи інакше не повторилось. Все бурхливе життя, творчість, політична діяльність Івана Багряного саме були цілеспрямовані на те, щоб людина глибше зрозуміла і замислилась над тим, що було. Було в роки ленінсько-сталінського режиму. Ось чому його біографія, його творчість маловідома читацькому загалу аж до дев’яностих років ХХ століття...
Творчість “найсміливішого на той час українського літературного бунтаря” /вислів дослідників його творчості О. Гаврильченка та А. Коваленка/, “українського Пушкіна”, “українського Солженіцина” – такі епітети також зустрічалися у літературній критиці – багатогранна і багатожанрова. Ним написано /опубліковано у свій час/, зокрема, романи “Тигролови”, “Люба”, “Скелька” /роман у віршах/, повісті “Морітурі”, “Розгром”, “Огненне коло”, “Марія-Богуславка”, поеми “Ave Maria”, “Канів”, “Гуляй-поле”, “Вандея”, “Собачий бенкет”, збірка поезій “Золотий бумеранг”, п’єса “Генерал”, памфлети “Наші позиції”, “Молодь Великої України”, стаття “Комунізм, фашизм і революційна демократія”, тексти до відомих пісень /”Марш українських січових стрільців”, “Вставай, народе!” та ін./. Самі назви творів Багряного говорять, що автор неухильно дотримувався свого кредо “Йти до лінії найбільшого опору”.
2. Іван Павлович Багряний /справжне прізвище Лозов’ягін/ народився у сім’ї муляра Павла Лозов’ягіна, як свідчить запис у метричній книзі Покровського собору м. Охтирка, що на Сумщині, 19 вересня 1906 року /у хрестоматії української літератури “Українське слово”, т. 2 вказано чомусь іншу дату – 2 жовтня 1907 р./.
Навчався у художньо-керамічній профшколі /саме в роки страшного голодомору 1921-1922 років, коли загинуло 1,5 мільйона українців/, закінчив малярський факультет Київського художнього інституту – без права захисту дипломної роботи “за націоналістичну і протирежимну літературну діяльність”.
Працював на шахтах Донбасу /про що є й заперечливі дані/, робітником цукрового заводу, у друкарні, учителем малювання, політінспектором міліції – але все те було другорядним, хоча й збагатило життєвим досвідом, “давало на хліб”. На першому місці завжди стояла література, творчість. Багряний часто друкувався у відомих тоді часописах /”Життя і революція”, “Всесвіт”, “Гарт” та ін./. В ті часи в Україні існувало багато різних літературно-мистецьких спілок, та Багряний не вступив до жодної: був, так би мовити, незалежним митцем.
У 1932 році Багряного заарештовують. Найжахливіша харківська в’язниця, цілий рік під слідством у камері смертників. Письменнику обіцяють орден, аби лише “розколовся” /зізнався у всіх вигаданих енкаведистами “злочинах”/ і видав усіх своїх спільників, а також написав велику поему про Сталіна. Інакше – тортури, каторга чи смерть. “Між орденом і смертю чи каторгою – вибрав останнє”, - так він напише згодом своєму другу.
І – розпочалось... Довге заслання на Далекий Схід, звідки письменнику вдається втекти. Повернення додому, де відразу був схоплений енкаведистами. Знову харківська в’язниця, камера смертників, страшні тортури. І так тягнулося два роки і чотири місяці /83 дні у камері смертників/, аж до захоплення Харкова німецько-фашистськими військами.
Під час окупації України німцями Багряний заробляє собі на прожиття малюванням декорацій у харківському театрі. Збирається навіть поставити тут свою п’єсу “Генерал”. Але йому не дозволили, “щоб не розсердити німців”. Дивом вдається Багряному врятуватись від розстрілу – тепер вже, німцями.
Перебравшись до Львова, він зв’язується з українським підпіллям, Українською Повстанською Армією /УПА/, пише для них пісні. А на Волині і в Карпатах, де тоді перебувало командування УПА, працює у відділі пропаганди, пише статті, малює плакати. За його ініціативою створюється підпільний уряд – Українська Головна Визвольна Рада. Коли ж фронт став наближатись, Багряного як ост-арбайтера було вивезено до Німеччини, де й розпочинається еміграційний період його творчості.
3. Знаходячись у Німеччині, Багряний розгортає активну політичну діяльність. Разом з однодумцями створює Українську Революційно-демократичну партію, очолює її, проголошуючи такі концепції-програми: “Бій з ВКП /б/ за українські кадри” та “Співдії” ...всіх українських партій та ідеологічних течій як засіб створення єдиного національного фронту” /із тез ІІ. З’їзду УРДП/. За участю Багряного з’явилась організація творчих діячів “МУР” /Мистецький Український Рух”/.
Багряний вбачав “найстрашнішу загрозу для української справи” – це роз’єднаність національно-демократичних сил. Наскільки ця теза актуальна для сьогоднішньої України не може не зрозуміти вдумливий читач.
На всілякі домагання сталінських агентів повернути Багряного “додому” – до концтабору /чи на розстріл/ останній відповів статтею “Чому я не хочу повертатися до СРСР”. Про її значимість свідчить і такий факт: після перекладу статті німецькою мовою її “читали на засіданні Об’єднаних Націй” /напише згодом Багряний у книзі “Так тримати”, опублікованій видавництвом ЦК УРДП/.
25 серпня 1963 року Багряний помер. На його могилі у Новому Ульмі /це на південному заході Німеччини, до речі, біля Дунаю.../ встановлено пам’ятник з викарбованими на ньому словами з його поеми:
“Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами.”
4. Роман “Сад Гетсиманський” написано у 1948-1950 роки. Цей твір – автобіографічний. В українській літературі він посідає особливо значиме місце. За висловом літературознавців О. Гавриленка та А. Коваленка, “Сад Гетсиманський “ без перебільшення можна назвати художнім та історичним пам’ятником страждань нашого народу”. Володимир Винниченко, одержавши в подарунок від Багряного цей роман, напише: “Ця книга – великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами і, мабуть, чулі люди будуть так говорити...”
У передмові до роману автор вкаже: “Всі прізвища у цій книзі.., прізвища всіх без винятку змальованих працівників НКВД, а також всі прізвища в’язнів /за винятком кількох змінених/ є правдиві”.
Вже з самого початку розповіді герой роману Андрій Чумак після втечі з далекого заслання потрапляє до харківської в’язниці. Його заарештовують вдома, куди він /разом з трьома братами/ приїхав прощатися з померлим батьком. Оті дні, оті ночі, оті роки ув’язнення – основний зміст роману. Аж до останніх сторінок: його, Андрія, трьох його братів і сестру присуджують до розстрілу. Верховний суд СРСР, куди хтось з близьких на волі звернувся з клопотанням, вирок трибуналу не затверджує, замінивши його двадцятирічною каторгою...
5. Важко переказувати зміст книги. Її треба читати самим зацікавленим. Наведемо лише кілька прикладів /цитуємо за текстом роману, виданого київським видавництвом “Дніпро” 1992 року/.
Система фізичного і психічного тиску на в’язнів у тій жахливій харківській в’язниці діяла на повні оберти. Головним у тій системі було биття /”бітіє опрєдєляєт сознаніє” – як жартували між собою енкаведисти/. Били кулаками, чобітьми, шомполами, дошками, залізяками – то був “малий конвейєр”. “Великий” – ще жахливіше.
“...тоді його почали мордувати радикально. Комбриг же /мова йде про командира бригади Васильченка/, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, - напевно не змусивши закричати... Ще до ранку Васильченко помер” /сс.141-143/.
А ось як “допитували” Андрія Чумака: “Удар ребристою палицею /спинкою стільця/ по обличчю і одночасно чийсь удар ногою під коліна звалили Андрія на підлогу... І почалася знову та сама історія, що була вже раз. Але з більшим осатанінням... Андрія качали по кімнаті, поки він знову не знепритомнів. Тоді відлили водою” – і екзекуція продовжувалась /с. 195/. Іншим разом на нього, розпластаного і вже побитого, слідчі стрибали на груди зі стола. Тоді Андрія непритомного зі зламаним ребром вкидали до камери /с. 284/.
До в’язнів-жінок був і такий “прийом”: “Отак... беруть груди... дівочі голі груди у руку... відтягують, а тоді... б’ють ребром долоні!... А з сосків бризкає кров...” /с. 425/.
Не всі витримували. Дехто кінчав самогубством або ж божеволів, чи то підписував будь-що, підсунуте йому слідчим. “Підпишеш навіть коли б тут було написано, що ти японський імператор... чи то рідний брат царя Миколи Романова і ти визнаєш... і власноручно підпишешся” /сс. 220, 299/. “З цієї тюрми нікому немає виходу. Вас – і не тільки вас персонально /переконували слідчі Андрія Чумака/, а всіх там – тут роздавлять, як муху... Ви тут не людина, а всього лиш дірка від бублика...” /с.172/.
Як і Васильченко та ще дехто, Андрій Чумак вистояв, не підписав. Їх волі не зламали.
А у вільний від допитів-катувань, обшуків та перевірок час камери жили-таки своїм життям. Ладнали “господинею” /голкою, зробленою з сірника чи цвяшка/ та ниткою з розпущеної панчохи своє напівзітліле лахміття, грали в шахи, зліплені умільцями, слухали розповіді про книги світової класики, згадували минуле, мріяли про нездійсненне і навіть вчилися – це ті, що малописьменні. І – співали. Тихо-тихо, щоб не почули наглядачі-коридорні. Співали всі, навіть ті, що інших національностей, співали журливих українськиї пісень... Андрій потайки перестукувався з сусідніми камерами, ділились новинами /тюремний телеграф/...
Знайомлячись і подружившись з багатьма в’язнями камер, де він сидів, Андрій переконався, що всі вони – а це були вчені, письменники, інженери, лікарі, військові, розкуркулені селяни, священник – всі ці страждальці за окремими винятками – безвинні жертви тоталітарного режиму, люди чесні, порядні, з ними цікаво спілкуватись. І в той же час, поруч з ними – оті нелюди, садисти, оті, що при владі, що над ними... І подумалось: “Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот... Може на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що створені по образу і подобію Божому?” /с.247/.
Автор роману багато місця відводить описові “житля” в’язнів. Наприклад, в камері-одиночці /2 метри на 5 метрів/, куди вперше впихнули Андрія, вже знаходилось майже цілком голих 28 чоловік. На кожного припадало 25 сантиметрів вогкої, смердючої від блощиць, поту, “параші” підлоги. В камері постійна задуха, бо маленька кватирка ледь пропускала свіже повітря – “зовсім нема чим дихати” /сс.85-86/. Постійна проблема, як укладатися спати... А що вже говорити про карцери, де взагалі немає вікна, постійна ніч /Андрій відбув у карцері 16 діб/.
Кожна сторінка книги – від неї важко відірватись. Це коли мова йде і про загадковість подій з коханою Андрія, і про зустріч на допиті зі “свідком”-провокатором, і про “завербування” енкаведистів, і про те, як збожеволів в’язень Гопнер, професор, “соратник Леніна і приятель Сталіна”, і про анекдотичну розповідь-історію “зізнання” в’язня Аслана, неписьменного чистія взуття, і про витівки Андрієвого улюбленця п’ятнадцятирічного в’язня Санька...
У кінці роману Андрій зустрічається з заарештованим енкаведистом. Той розповідає, як розстрілювали в’язнів. “Голос говорить людині: “Прямо! Перед нею відчиняються другі двері – за тими дверима яскраво освітлений льох... Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю... Один стріляє, другий добиває коротрим ломиком”. Розстріляних “роздягають й складають у штабелі... Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини... Тієї ночі їх розстріляли 296. Часом буває й більше” /сс.522-524/.
Епіграфом до роману Багряний взяв слова з Євангелія, від святого Маттея, глава 26: “Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!..” Ще він говорив, коли се Юда, один із дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архиреїв та старших людських... Та й узяли його...”
Т. Яворський-Лук’янюк