Гуменна Д. Епізод з життя Европи Критської (1957) [pdf, djvu]

Інформація про автора:

Народилася Докія Гуменна 23 березня 1904 р. в с. Жашкові Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина); закінчила двокласну школу, рік провчилася у Звенигородській гімназії. У 1920 р. вступила до новоутвореної педагогічної школи в Ставищі. Викладав там автор двох поетичних збірок Дмитро Загул, який і пробудив потяг у Докії Гуменної до літератури. Навчаючись у 1922—1926 pp. на літературно-лінгвістичному факультеті Київського ІНО, Д. Гуменна видруковує в журналах свої перші невеликі оповідання, входить до спілки селянських письменників «Плуг».
1928 p., напередодні колективізації, пресі було доручено показати читачам переваги колективного господарювання на прикладі вже діючих комун. Редакція журналу «Плуг» відрядила у південні райони України свого спеціального кореспондента Докію Гуменну. Заручившись правом писати «повно й правдиво, як чула й бачила», вона вирушила на Дніпропетровщину, Запоріжжя, а потім і на Кубань, де тоді ще переважало українське населення. Наслідком докладного вивчення життя того регіону став цикл нарисів «Листи із Степової України» (Плуг. 1928—1929) та «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» (Червоний шлях. 1929). Ці нариси стали злетом і трагедією письменниці на першому, довоєнному, етапі творчості.
Описуючи працю в комунах, технічне зростання села, захоплюючись мальовничими наддніпрянськими пейзажами, авторка уже в першому «листі» з берегів над Кодацьким порогом відверто висловилася: «Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду...» (Плуг. 1928. № 10).
На таку «ідеологічну невитриманість» реакція була блискавичною. Уже в № 11 журналу «Критика» А. Хвиля у «Нотатках про літературу» процитовані слова назвав «безпорадними рядками куркульського відчаю». Тут же було зроблено суворий докір і редакції «Плуга», яка підпала під «буржуазні впливи». Заключним акордом цієї кампанії прозвучала згадка про нарисовця на XIV партійній конференції Київщини у доповіді генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора серед таких «націоналістичних» імен, як Д. Донцов, С. Єфремов.
Не прийнята до новоствореної Спілки письменників України, фактично, позбавлена можливості друкуватися, Докія Гуменна мусила працювати секретаркою, стенографісткою у київських установах, виїздила в археологічні експедиції. Все це згодом знайшло відображення у творах, які письменниця змогла написати, емігрувавши 1943 р. до Львова, потім до Австрії, Німеччини, а з 1950 р. переїхавши на постійне проживання до США.
З чималого доробку Докії Гуменної виокремимо лише ті провідні твори, що стали помітним надбанням української прози в діаспорі й становлять своєрідний внесок до загальноукраїнського процесу. Це тетралогія «Діти Чумацького шляху» (1948—1951), епічна хроніка «Хрещатий Яр» (1956) та історіософічний «Золотий плуг» (1968). Виокремлюємо ці романи з кількох причин. По-перше, тому, що в цільному прочитанні вони дають епічну картину української суспільності протягом першої половини XX ст. По-друге, написані в одному жанрі, названі твори різноманітні в сюжетно-композиційному та стильовому пошуках. А це, в свою чергу, дає привід літературознавцям до роздумів про традиції й модифікації реалізму в українській прозі повоєнного часу, у тій прозі, котра не була політично заангажована, отже, розвивалася цілком органічно.