Кудін А. Як вижити у в'язниці (2001) [PDF]

Обережно, дуже багато тексту(стаття узята з tronkablog.wordpress.com)

«У той час, коли ви смієтеся, дивлячись по телевізору розважальну передачу, або відпочиваєте з дівчиною у кафе, поруч з вашим будинком, у стінах місцевого райвідділу або просто на вулиці співробітники міліції калічать і катують людей, не розбираючись у тому, чи винні вони.»
Близько другої години ночі з 18 на 19 вересня 1997 року у двері квартири Андрія Кудіна, який мешкає в Києві, подзвонили люди, які назвалися співробітниками міліції. У цей час він був удома із тяжкохворою мамою, яку напередодні забрав з лікарні. «Співробітники міліції» показали якийсь папірець, назвавши його «ордером на обшук», і почали перегортати хату догори дном. Тієї ж ночі Кудіна арештували і жорстоко побили у міліцейському відділку. Побиття повторювалися щодня ще дев’ятнадцять днів, доки його родичі не добилися широкого розголосу про це у пресі. Після цього він провів ще п’ять місяців у Лук’янівському СІЗО в Києві і був звільнений у лютому 1998 року. Кудін був звинувачений у вчиненні вбивства, що на той час каралося смертю, і ув’язнення він відбував за правилами для «смертників».
Друзі і родичі, вхожі до високих кабінетів, спочатку домоглися відносно нормальних умов його утримання у тюрмі, а згодом – і його звільнення, так що можна вважати, що порівняно з багатьма нашими співгромадянами він ще легко відбувся. Тим не менше, «лише» п’ять місяців ув’язнення вартували Андрію Кудіну наступного року, проведеного у лікарняній палаті.
Ще у СІЗО він почав писати книгу, передаючи її по частинах через адвокатів, про те, що переживає «нормальна» людина, яка потрапляє у збочений світ української «правоохоронної» системи. Про те, як легко може зламатися людина, зазнавши фізичних, і головне – моральних страждань. Про те, як важливо зберегти гідність в умовах, спеціально зроблених для того, щоби твою гідність знищити і паралізувати волю. Про те, як важливо мати всередині себе щось, заради чого ти в будь-яких обставинах будеш боротися за життя і свободу. Про те, як в умовах, коли від тебе нічого не залежить, зберегти себе і жити своїм життям. Одним словом – про те, як вижити у в’язниці.
Я вважаю, що цю книгу повинен прочитати кожен українець, кожен чоловік і кожна жінка, щоби чітко усвідомлювати, куди він може потрапити у будь-який момент, і бути до цього морально готовим. Хоча минуло вже більше десяти років з часу написання книжки, ані законодавство, ані тюрми, ані тюремщики у нашій країні практично не змінилися, і тому книжка залишається актуальною і в Україні 2011-го року.
Окрім того, практичні вправи, установки і поради, викладені у книжці, стануть у нагоді для підготовки до будь-якої кризової ситуації – віч-на-віч із бандитами, урками, тими ж «правоохоронцями» усіх видів, терористами тощо.
Зрештою, якщо вам вдасться влізти у шкіру героя і бодай якийсь час подивитися на світ його очима – ви отримаєте цінний досвід реальнішого, тверезішого бачення життя, і, цілком можливо, переосмислите своє ставлення до того, чим ви щодня займаєтесь і до людей, з якими спілкуєтесь, тобто книгу можна читати просто як гарний як філософсько-психологічний твір – колишній ув’язнений Андрій Кудін, окрім всього, ще й вміє непогано писати.
Традиційно – декілька цитат з книжки:
<. . .>
В ув’язненні завжди нелегко, але найважчий — період з моменту затримання до завершення попереднього слідства. Зазвичай, якщо людина витримує перші три дні допитів і так званих розмов, то вірогідність того, що вона витримає все, досить висока. В реальному житті люди найчастіше ламаються відразу, щойно бачать небезпеку перед собою, тому правоохоронці завжди намагаються вибити з «об’єкта» потрібні їм свідчення в перші години й дні, поки затриманий напівпритомний, а відтак погано контролює свої дії. Саме від твоєї поведінки в перші три дні ув’язнення часом залежить набагато більше, ніж від усього подальшого пробування за ґратами. За великим рахунком, саме в ці дні вирішується твоя доля.
<. . .>
Воля — основа основ, стрижень людської особистості. Решта (як вади, так і чесноти) лише нанизуються на неї. Той, хто прагне успіху, тренує передусім саме волю. Не важить, як саме, бо головне результат. Випробування вриваються у звичний плин життя завжди зненацька. Той, чия воля зламана, не здатен боротися й через те — приречений.
Метання виснажує. В’язневі важко сконцентруватися й спокійно оцінити ситуацію. У хвилини відчаю саме й робляться фатальні помилки. Якщо відчуєш, що втрачаєш контроль над собою, — зупинися, подумай, зберися думками. Пам’ятай, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Ляж на підлогу і спробуй забутися, цілком абстрагувавшись від того, що відбувається навколо. Розслаб кисті рук та очі. Згадай, про що ти думав і що відчував, коли на самоті дивився на гірські вершини або на безкраї простори непокірного океану. Образи неприступних гір та океанської безодні допоможуть тобі витіснити з свідомості неприємні, ба навіть небезпечні для життя емоції, накопичені за час спілкування з двоногими псами.
Не ти перший опинився за ґратами. Не ти останній. На початку ув’язнення твоє завдання дуже просте: не зламатися, не піддатися на провокації, не намолоти дурниць.
<. . .>
Для того, аби краще орієнтуватися в тому, що відбувається під час допитів, зупинимось на деяких найпопулярніших прийомах, що використовуються для вибивання свідчень.
Залякування. Сюди входять, як брутальний шантаж, так і розмаїті погрози фізичного та психологічного впливу. Менти намагаються максимально, наскільки це можливо, дискредитувати «об’єкт» в очах близьких та колег, аби послабити допомогу ззовні.
Прийом досить ефективний супроти інтелігентних чи слабкодухих людей. Той, хто розколюється, потім каже: «Я навмисне в усьому зізнався, щоб урятувати від репресій сім’ю». Дешева відмовка, аби хоч якось виправдати власне боягузтво.
Тортури. Залякування, зазвичай, підсилюють фізичними діями, аби заарештований зрозумів, що з ним не жартують. Багато розуму для втілення тортур у життя не треба, й «мусора» застосовують їх із неприхованим задоволенням. Мета — зламати волю, примусивши «об’єкт» мовчки виконувати всі вимоги слідчих.
Переважна більшість землян панічно боїться болю. Варто комусь засунути пальці у двері або ж перевірити на міцність їхню нервову систему електричним струмом — homo sapiens миттю починає молоти язиком. Що менше людина боїться болю, то важче з неї щось вибити.
Один з найбільш відомих методів подолання болю полягає в тому, щоб на період тортур подумки трансформувати себе в мазохіста.
Різноманітні медитативні вправи теж допомагають відключитися від того, що відбувається. Мені траплялися люди, котрі навчилися виходити з власного тіла, наче з одягу, і йшли собі гуляти на природу, поки над їхнім тілом висвистували дерев’яні бити та гумові палиці.
Варто підкреслити, що коли доходить до справжніх неприємностей, «об’єкт» не має часу на роздуми про те, як легше зносити тортури. Тому про це краще подбати заздалегідь. Професіонали, зазвичай, мають для такого випадку контрприиом, а звичайним людям дуже допомагають сильні почуття. Ненависть або любов здатні заблокувати біль.
<. . .>
«Мусора» охоче застосовують наркотичні препарати під час «розмов» і допитів, проте якщо заарештований не наркоман і потрапив за ґрати вперше, силоміць посадити його на голку наважується далеко не кожен слуга Закону — побоюється брати на себе таку відповідальність. Найімовірніше, тебе спочатку спробують перевірити на ставлення до наркоти.
Зазвичай, це відбувається десь так: в одного із співкамерників нібито випадково з’являється наркота, і він люб’язно погоджується (про людське око — трохи повагавшись) поділитися нею, сказати б, аби зняти стрес. Залежно від того, погоджується «об’єкт» чи відмовляється (коли ж відмовляється, то з якої причини?), до заарештованого застосовуються або ж не застосовуються наркотичні препарати.
На доцільність їх застосування впливають ще й такі чинники, як:
— чи вживав (або ж пробував) заарештований наркотики раніше. Якщо вживав, то коли, як довго і які саме;
— чи відбував заарештований термін покарання раніше («мусора» чомусь переконані, що всі, хто побував за ґратами, обов’язково бавилися наркотою). До того ж за тих, хто вже побував за ґратами, відповідальність менша (коли раптом котрийсь із ментів здуру перегне палицю, і в’язень гигне від отриманої дози) — вони вже дискредитовані в очах суспільства, відтак заступатися за них навряд чи хто захоче;
— соціальний і суспільний статус «об’єкта».
<. . .>
В екстремальній ситуації надто важливо не піддатися паніці, не метушитися, Впадаючи в крайнощі. Нерозважливі вчинки ще нікого до добра не доводили. Вихід є з будь якого, найзаплутанішого лабіринту. Поглянь на ситуацію збоку. Світ перебуває не за межами нашого «Я» — він у нас самих, і ми можемо ним керувати. Неможливо зламати того, хто не хоче бути зламаним.
<. . .>
Коли перебуваєш за ґратами і до того ж у стані постійної нервової напруги, не так уже й легко зберегти здатність думати розсудливо. Проте це неодмінна умова виживання. Що ліпше працює комп’ютер у голові — то більше шансів із мінімальними втратами вибратись на волю.
<. . .>
Про те, що Ганді — один із духовних учителів нашого часу, знає кожна більш-менш освічена людина, але тільки у в’язниці я по-справжньому зрозумів сенс його слів і усвідомив, що насправді означає принцип неспротиву злу. Вчення Ганді цінне ще й тим, що надається до практичного вжитку, коли необхідно спочатку нейтралізувати, а потім і знищити противника, чия зовнішня й видима сила багаторазово переважає твою. Використовуючи уроки Махатми Ганді, купка беззбройних людей може ефективно протистояти тоталітарному режиму, який спирається на грубу фізичну силу та страх.
Якщо Бог за нас, то хто проти нас? То й що, що за спиною можновладців добре озброєна та навчена армія? Вплив і влада в матеріальному світі мінливі й ілюзорні. Між тюремною камерою та постом глави держави відстань менша, ніж один крок…