«Крадіжка»
- це щоденник художника, інструкція з підробки картин та невичерпне джерело стьобу в одному флаконі! Ця книга старанно виполіскує нерви й вішає їх на мотузці, дозволяючи повільно стікати емоціям. Чого слід було ще очікувати, якщо сам автор іменує своє творіння якщо не монументальною трагедією, то «однозначно любовною історією».
Послухайте сумну казочку: жив-був знаменитий сіднейський художник Майкл Бун, мав студію, сім’ю, купу грошей і гальмонутого брата, який, на щастя, жив далеко… Але минулися тії роки, що розпирали пироги боки. І став йому брат близьким, як очам окуляри, а усе інше таке чуже і далеке! Навіть вчорашній найбільший колекціонер його картин Жан-Поль перетворився на пана, що надиктовує, де газон підстригти, де помити, де прибрати.
Добре, що хоч можна було творити… у кімнаті, наповненій надокучливими комахами, які липнуть до свіжої фарби на полотні. Під час опису цієї чарівної атмосфери і пригадується блискавично проглянутий епіграф (цитата з інтимного щоденника Флобера): «Я ж прагну бути королем, а не жалюгідною нікчемою».
А тут ще з’являється нічна гостя, яка викрадає у сусіда картину улюбленого художника Майкла – «Мосьє і мадам Туренбуа» Лейбовіца. Наївний Бун-старший, «зрослий у достатку і не алкаш, художник з сім’ї м’ясників», по самі вуха закохується у тендітну злодюжку Мерлін.
Скільки порівнянь, описів, крилатих висловів, пов’язаних з стосунками статей, мислять і кажуть брати! Для Фройдівського психоаналізу – поле незоране! Мерлін – не стандартна жінка у лайкрі з пістолетом з чергового детективу, а інтелектуалка з лапчастим ломиком у сумці і енциклопедією з живопису у голові.
Автор ніби й не винить Мерлін, а сам «тягнеться» від своєї героїні. Для опису її злочинів, включно з убивством, тут не вистачить місця! Сама Мерлін відчуває провину лише за одне – підпал середньої школи! Певно, прочитавши про це, багато втуплять очі у сторінку й будуть згадувати недосяжну дитячу мрію, яку втілила ця пройдисвітка.
Можна було б охрестити «Крадіжку» документальною історією, але тоді вона написана у найгірших детективних традиціях – усі карти відкриваються спочатку, а потім лише додаються нові… теж відкриті. Суть не в пошуку злочинця, а в тому, що картини привласнюють ті, кому вони потрібні для задоволення, а не для підняття престижу; підробки пишуть ті, хто відверто кайфують від живопису.
Кожна з глав має свого оповідача – одного з братів. Слід відразу закцентувати на цьому, бо можна захопитися і заплутатися – доведеться перечитувати знову. Відверто кажучи, не знаю, чи це історія про Майкла-Бутчера і його брата Г’ю чи про Г’ю і його брата Майкла-Бутчера? Вони обидва такі рівновеликі, рівнодивакуваті і рівнопришелепкуваті, що ані перший, ані другий не можуть бути другим! Пробачте за нанизування тавтологій.
Гальмонутість молодшого Буна гармонійно поєднується з його дотепністю. Майже все своє свідомо-несвідоме життя він провів, сидячи на стільці, де це не забороняється поліцією, десь біля ресторанчику чи кафе. Саме він, стібучись з усього сущого, оповідає про власний рід (на кшталт Кайдашевої сім’ї) і життя екзотичної Австралії. Наприклад, на цьому материку усе називають навпаки: батько їх був рудий, а прізвисько отримав Синяк.
Світогляд Г’ю демонструє хоча б історія, коли він робить з забутої дитячої коляски холодильник, заповнивши її льодом. «Менти», жартуючи, дарують йому підгузки, щоб на дорогу не стікала тала вода.
До речі, про правоохоронців. Існує мистецька поліція, яка викликає бурю негативу – вона нівечить, псує картину, навіть віддирає шматок.
А ці картини вже стають настільки рідними читачеві, немов висять вдома над ліжком і вітають щоранку своєю присутністю… Дві найкращі картини Буна – це полотна, на яких написаний текст глибокого змісту, який аж ніяк не спаде на думку при спілкуванні з художником. Творець і творіння – це два різні полюси.
Перша картина «Я, ПРОМОВЕЦЬ» містить цитату зі Святого Письма, а друга «КОЛИ ТИ БАЧИВ, ЯК ПОМИРАЄ ЛЮДИНА» слова матері братів, яка понад усе боялася смерті.
Фарба є тим засобом, завдяки якому кожне слово, розфарбоване так чи інакше, навіює страх, радість чи благоговіння. «Я, ПРОМОВЕЦЬ» навіть настрашила свого творця. Можна уявити, як вона подіє на глядача! Описи картин надзвичайно реалістичні –ти ніби повзав навколішки з Г’ю, вибираючи з поверхні прилиплих комах: настільки знайомий кожен дюйм полотна.
Окрім творів Майкла Буна у «Крадіжці» є описи картин синтетичного кубіста Лейбовіца – чудернацькі й незвичайні. Якщо є бажання «торкнутися мистецтва», то ця книга дає унікальну можливість. Дивно, але мене вона надихнула на творчість. Доказ – сім малюнків рудої відьми на стіні! Такий сюжет виник випадково – це загадка природи.
Несправедливість буде не згадати чудовий переклад В.Горбатька. Мова, не зважаючи на вульгаризми, повнокровна і колоритна. Якби ця книга була бестселером, уже б усі розмовляли цитатами з неї. Тому й читається вона легко й швидко, на заваді стоїть лише завдання розібратись, хто кому сват і брат. Усе інше цілком полонить думки. Її можна перечитувати шматками і повністю – вмить розвіє сумний чи буденний настрій.
Anonymous
Догори