Сенкевич Г. Без догмата [Серія "Вершини світового письменства"] (1986) [djvu, rtf, fb2] | Оцифровано Гуртом

"]1891 р. виходить друком роман Сенкевича «Без догмата», який свідчив про помітну видозміну письменницьких зацікавлень. Після заглибленої в минуле, барвистої й динамічної, гостросюжетної трилогії з’являється сповідальний роман, типова психологічно-аналітична розвідка цікавого людського феномену в його зв’язках в певним укладом громадсько-культурних відносин Польщі кінця XIX століття.
«Буде це шматок душі складної, хворої, але правдивої. У мене принаймні таке почуття, що я цієї своєї нової дитини не дуже соромлюсь – і що у нас, можливо, хтось інший навіть і не написав би так». Такими словами в одному із своїх листів Сенкевич характеризує творчий задум роману «Без догмата». Письменник сподівався, що читачі його нового твору «знайдуть поле для роздумів над душею людини, оскільки саме тут людська особистість розглядається глибше, ніж її взагалі розглядають, зокрема у польських романах».
Філософсько-психологічний струмінь роману, його спрямованість на відтворення діалектики душі нового «героя часу» підпорядковувались відверто публіцистично-виховавчій меті: «Роман мав бути і буде дуже виразним застереженням, до чого призводить життя без догмата, скептичний, рафінований, позбавлений простоти розум, який ні на що не спирається».
Письменник стилізує свою оповідь під щоденник, що його веде герой – тридцяти п’ятилітній польський граф Леон Плошовський, людина заможна й освічена. Розпочатий в чітко окреслений час – 9 січня 1883 року – щоденник охоплює неповні два роки життя, яке трагічно обривається самогубством героя. День за днем подається детальна, мало не клінічна історія кохання Леона Плошовського до дівчини, а згодом заміжньої жінки Анелі. Критичній оцінці піддано життя без певних занять і ідеалів, без чітко окресленої мети, аналізуються думки й почування, позначені скепсисом, роз’їдаючою душу рефлексією, нерішучістю.
Твір простежує витоки й безпосередні прояви душевного стану, який виходить за межі особистої драми Плошовського. Йдеться про ознаки виродження цілої суспільної верстви, яка самоусунулась від активної участі в житті. «На мені,- вважає герой,- можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мені типового характеру». Плошовський певен, що подібних до нього людей багато, що «ім’я їм легіон».
Чим же характеризується цей «легіон» в особі одного з типових його представників? Передусім ізольованістю від світу праці. Освіта, яку герой твору здобув, закінчивши університет у Польщі та сільськогосподарську школу в Парижі, не знаходить свого практичного застосування. Накопичене предками багатство усуває необхідність працювати заради шматка хліба. Леон являє собою класичний приклад нероби за традиціями, звичаями, вихованням, покликанням. Духовний аристократизм, який здавна плекався в родині, живиться тепер віяннями епохи, позначеними остаточною кризою позитивістських ідеалів, декадентською втечею від земних справ у герметично ізольований внутрішній світ. Йдеться, по суті, про новітній варіант «зайвих людей».
Плошовськпй весь у полоні питань, на які неспроможний відповісти. Причину власної безпорадності він починає шукати в новітній науці та в матеріалістичній філософії, які, на його думку, керуючись законами діалектики, примушуючи людину шукати й сумніватися, породили скептицизм. Виною обтяжується об’єктивна спрямованість передової філософії нового часу – все піддавати сумнівам: «Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою».
Плошовський не вміє й не хоче збагнути позитивної, життєстверджувальної матеріалістичної філософської думки, зате він добре усвідомив ознаки неминучого занепаду, загибелі свого класу, своєї суспільної верстви: «Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо».
Свою приреченість, відчуженість Леон Плошовський тяжко переживає, але подолати не в силі. Не знаходить він в довколишньому житті справи, яка б стала для нього життєвою необхідністю, пристрастю, ідеалом. Поміж ним і реальним світом пролягла прірва, яка раз по раз нагадує про себе, яка мучить, бентежить, болить: «Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль,- життя, страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море,- а ми вічно сидимо собі на якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок, далекі від того життя, чужі йому…»
Існуючі соціальні контрасти й національні утиски абсолютно Леона не обходять. Він страждає передусім від власної відрубності, бездіяльності, лишаючись в усьому егоїстом і індивідуалістом, естетом, що проголошує культ краси й самозаглиблення, яке межує із звичайнісінькою самозакоханістю.
Сторінки щоденника героя рясніють тонкими спостереженнями й оцінками, афоризмами, парадоксальними, ефектними зіставленнями, які мають характеризувати їх автора, як людину розумну, освічену, витончену й дотепну. Критика довколишнього світу (без проникнення в його соціально-класову природу) йде в парі з надзвичайно самокритичним ставленням до себе. Раз по раз Леон впадає в своєрідне анатомування свого внутрішнього світу. Сполучаючи в собі двох людей, які постійно резонують і критикують один одного, він позбавляється відчуття безпосередності поривань і переживань, не може виробити остаточного судження. Бездіяльність, нерішучість, вічний самокритицизм породжують інертність душі, яка без сильних збуджуючих засобів загрожує перерости із часом у повну атрофію почуттів.
Весь у владі всеохоплюючого скепсису й розчарування, не спираючись па жодні догмати-оріептири – ані релігійні, ані громадсько-політичні, ані філософсько-етичні, Плошовський неначе повисає в повітрі. Непересічному розумові й нерозтраченим життєвим силам та пристрастям потрібний був якийсь вихід, і герой знаходить його у сфері особистих переживань. В ім’я своєрідного самозахисту він починає відчайдушно вірити лише в правду і право кохання, вільного, нічим не стримуваного. Але і тут, у колі суто інтимних переживань, Плошовський залишався самим собою – звичка потурати своїм примхам, почуття вседозволеності, егоїзм вихолощували з почувань закоханого сердечність і теплоту. До зустрічі з Анелькою та й після цього – досить згадати взаємини з Лаурою-почуття до жінки асоціювалось в уяві Леона із чисто спортивним випробуванням сил, з чимось подібним до фехтування…
Ставлення до Анельки теж спочатку не віщувало ані глибини, ані тривалості. Превалювала звична для Леона «гра на струнах душі», флірт досвідченого донжуана, часті переходи від закоханості до майже повної байдужості і навпаки. Коли ж Анеля вийшла заміж, почуття до неї набувають рис якоїсь маніакальності: «Моє кохання – це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення». Як таке воно владно переростає в непорушний догмат, можливість появи якого у своєму житті герой твору досі категорично заперечував.
Цей беззастережний, близький до примхи, хворобливий догмат, як і попереднє бездогматство, ятрить душу, позбавляє душевного спокою і внутрішньої рівноваги. Думку про те, що всяка крайність шкідлива, поділяє, очевидно, зі своїм героєм і сам письменник. Про це свідчить також різко негативна оцінка, що дається в романі Кроміцькому і тому єдиному богові, якому той молився,-богові наживи: «Якщо моє кохання – невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним».
Леону-скептикові, «бездогматцеві» протистоїть у творі Анеля. Вічний сумнів і водночас тверда впевненість у правомірності своїх власних, хай навіть сильних та щирих, почувань розбиваються перед непорушною чистотою й цілісністю її натури, її внутрішнього світу. Не кохаючи чоловіка, Анеля лишається йому вірною; люблячи Леона, вона неспроможна на найменші компроміси із власним твердим уявленням про порядність. Героїня виявляє духовну близькість із пушкінською Татьяною, як і та, вона не може відступитися від вироблених і освячених віками традиційних норм поведінки заміжньої жінки.
Чистоту Анелі, силу її переконань, жіночу гордість високо підносив Л. Толстой, вважаючи цю лінію твору прикладом «слов’янського тлумачення кохання до жінки». Під впливом роману польського письменника він думав навіть «написати роман цнотливого кохання».
Водночас не можна відмовити певної рації і Леонові Плошовському, який гадає, що введена в абсолют ідея подружньої вірності заради вірності, якої дотримується Анелька, суперечить сама собі. Шлюб з таким чоловіком, яким був Кроміцький, він вважав за аморальніший вчинок, аніж своє до неї грішне за законами святенницької моралі почуття: «… не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе».
Промовляв тут у героєві цілком зрозуміле бажання виправдати себе й своє почуття, водночас знову ж таки рис догмату набував проголошуване ним право на вільне кохання. Золота середина так і не вимальовується. Та чи в вона взагалі? Роман не дав на це вичерпної відповіді.
Кохання й пов’язані з ним переживання помітно перероджують Леона. В заключних розділах роману він став набагато благороднішим, чистішим, добрішим. Суто егоїстичні поривання якось стишуються, драматичні обставини гартують його. Самогубство, па яке він наважується, парадоксально переростав в своєрідний вияв волі й рішучості, в бажання покарати себе за колишній егоцентризм і слабість, за заподіяну коханій жінці кривду, в непереборний потяг бути з нею разом до кінця.
Ювелірна витонченість психологічного аналізу, переконливо представлений процес засудження героєм власних хиб і хворобливого стану цілої суспільної верстви, багатство образної системи і мовностильових засобів,- всі ці моменти зумовили успіх роману як у Польщі, так і поза її межами. Як і Л. Толстой, тепло відгукнувся на твір Сенкевича А. Чехов. Він писав: «Прочитав «Без догмата» з великим задоволенням. Річ розумна й цікава…» О. Купрін, у свою чергу, дуже високо оцінював майстерність психологічного аналізу: «Ледве відчутні, надзвичайно складні й примхливі відтінки душевних порухів передані тут з витонченістю й виразністю просто дивовижними. Взагалі майстерністю виконання і відступами, часто глибокими й оригінальними, цей психологічний роман ставить автора поруч з найвидатнішими письменниками нашого часу».
Валерія Вєдіна (із вступу)