ВАМПІРКИ-ЛЕСБІЙКИ, КАНОН КІНООБРАЗУ
Вампірки-лесбійки – один з найсуперечливіших та водночас найцікавіших образів популярної культури. Сьогодні він вийшов за межі фільмів жахів, і є своєрідним маркером перверсивної сексуальности, яка широко використовується в кінематографі та поза його межами. Власне, цей образ був таким від самого початку.
Вже в картині 1936 року
«Донька Дракули» в образі графині Марії Залескої ми бачимо бісексуальну жінку, котрій важко здолати свій потяг.
Класичним став епізод, у якому Залеска переслідує молоду дівчину, що та погодилася позувати для ескізу картини. Тут акторка Ґлорія Голден створює впізнаваний та в чомусь канонічний образ одержимої лесбійки.
Водночас, її холодність та відчуженість стає тільки зворотним боком її вразливости й незахищености. Таким, загалом, є вампір сам по собі – віддавна він слугує водночас метафорою забороненої, дуже небезпечної сексуальности, а також вразливости від низки факторів, які представлені традиційними християнськими символами: розп’яттям, святою водою і соняшним світлом, що втілює світло віри. Таким чином, вампір бачиться істотою, яка протистоїть усьому традиційному, відтак на екрані він завше є суперником нормативних цінностей.
Образ вампірки-лесбійки розвивався зі своїм часом, і від кінця 1960 років він набуває нових значень. Скажімо, у фільмі іспанського режисера Вісенте Аранди
«Кривава наречена» вампірки-лесбійки втілюють собою доволі рішучі феміністські ідеї. Картина є вільною екранізацією новели Джозефа Шеридана Ле Фаню про Кармілу. І тут знаменита вампірка постає з мертвих, аби спокусити молоду дружину і скерувати її гнів проти власного чоловіка. Стрічка досить радикальна у показі насилля, яке тут здійснюють і вампіри, і сам скривджений чоловік.
Фільм Аранди прийнято вважати протестом проти диктатури іспанського генерала Франко, якого режисер критикував за непримиренну політику, однак із часом картина набула додаткових значень, додаткової актуальности. Тепер вона читається ще й як історія міжстатевої війни, яка тільки-но розгорається чи не у світовому масштабі.
Взагалі ж, європейський кінематограф початку сімдесятих років доволі щедрий на образи лесбійок-вампірок, які реалізовують низку тодішніх суспільних фантазій. Деякі з цих фільмів – правдиві твори мистецтва, наприклад, бельгійська стрічка
«Доньки темряви», яка вийшла на екрани 1971 року. Її сюжет розгортає історію молодят, котрі в міжсезоння прибувають до мотелю на морському узбережжі, де збираються провести медовий місяць.
Там до них несподівано приєднується угорська графиня Елізабет Баторі зі своєю супутницею Ілоною. Між обома парами встановлюються напружені стосунки: графиня намагається спокусити молоду дружину, а чоловік прагне завадити цьому. Паралельно ми дізнаємося, що в околицях мотелю вчинено низку вбивств молодих жінок, яких знаходять цілком знекровленими.
Уся ця вампірська історія подана в нетрадиційному ключі, зло тут максимально естетизоване, воно позбавлене тваринного первня. Це елеґантне зло, чия краса заворожує. Режисер фільму казав, що свідомо вдягав Елізабет Баторі в кольори нацистського прапора, додаючи політичного сенсу своєму фільмові.
Традиція контраверсійного й навіть викличного показу вампірок-лесбійок незабаром перекинулася за океан, до Голлівуду, де з’явилося кілька цікавих експериментів на цю тему. 1983 року молодий кінорежисер Тоні Скотт дебютує стрічкою
«Голод», у якій розповідає історію такої собі Міріам, безсмертної вампірки, яка досягає вічної молодости, експлуатуючи довірливих помічників. Її супутниками можуть бути і чоловіки, й жінки, проте цього разу вона розпочинає полювання за жінкою, молодим науковцем Сарою Робертс.
Головну роль у фільмі зіграла французька акторка Катрін Денев, експортувавши до Голлівуду амбівалентність європейського стилю, який, зрештою, так і не подолав американської прямолінійности. І тоді й тепер картина сприймається як рефлексія на тему певного виду залежности, що позбавляє людину влади над власним життям та власними почуттями. Багато в чому ця стрічка не втратила актуальности дотепер і через свій зміст, і через мистецьку форму.
1994 року виходить на екрани фільм під назвою
«Надя», що його продюсує сам Дейвид Линч, культовий режисер та законодавець кінематографічної моди. «Надя» розгортає історію молодої жінки, доньки вампіра з «побережжя Чорного моря»; вона живе зі своїм братом у Нью-Йорку й потерпає від родинного прокляття.
Цей доволі тривіальний сюжет подано в манері чорно-білого аванґардистського фільму. Зображення тут максимально стилізоване під популярне тоді рекламне та музичне відео. Водночас, модернізовано усіх головних героїв, які цілковито втрачають ореол романтичних персонажів минулого, перетворюючись на сучасних міських невротиків.
«Надя» стала, ймовірно, найрадикальнішим фільмом і про вампірів, загалом, і про вампірок-лесбійок, зокрема. Після нього ця міфологія стрімко модернізувалася, вампіри стали окремою расою, з’явилися різного роду гібриди та мутанти, а вампіри-лесбійки з вишуканих істот перетворилися на об’єкти численних пародій.
Вночі ж із 12 на 13 жовтня о 01:55 в «Арґументі-кіно» – стрічка
«Вампірки-коханки», яка демонструє ще одну традицію в показі вампірок-лесбійок на кіноекрані. Це практика британської студії «Гамер», яка відрізняється від традицій континентальної та американської своїм консерватизмом і відданістю певним літературним тенденціям.
Більшість фільмів студії «Гамер» є, передусім, костюмованими історіями. Антуражу, декораціям, зачіскам тут надається більше уваги, ніж, власне, самій міфології. Стриманими також є мистецькі засоби, бо режисери тут уникають відомої експресивности своїх закордонних побратимів. Важко знайти у цих фільмах і політичний підтекст чи суспільний виклик. Водночас, присутні дещо наївні, як на сьогодні, спроби експлуатації жіночої наготи, котра в сусідніх кінематографіях вже давно перестала бути сенсацією.
І все ж у цій стриманості та наївності є своя чарівність, як і загалом у британському кіні. Уникаючи радикальности й різких рухів, воно не порушує рівноваги між умовностями мистецтва та варіативністю життя, даючи надію, що зло не розповзеться далі, буде подолане, і, зрештою, не впаде з екрана на наші бідні голови.
(C) Арґумент-кіно
Гість
