Австралійське й новозеландське кіно: Тілесність і сексуальність
Жіноча чуттєвість і тілесність в австралійському та новозеландському кіні завше були об’єктом зацікавленого та навіть пристрасного дослідження з огляду і на саму тематику, і через певну мистецьку своєрідність згаданих кінематографій, які схильні до дещо ексцентричного і парадоксального реалізму.
Дуже часто австралійські та новозеландські кінематографісти у центр своїх історій ставлять незрілу дівочу тілесність і сексуальність, яка стає не стільки об’єктом вуаєристського витріщання, скільки джерелом своєрідних та неочікуваних трансформацій. Найяскравішим прикладом тут є картина австралійця Пітера Віра
«Пікнік біля Висячої скелі», у якій ідеться про таємниче зникнення кількох учениць та педагога приватного жіночого пансіону, які пропали під час відвідин відомої місцевої гори.
Таємниця їхнього щезнення так і залишилася нерозкритою, проте важливішою за розгадку є сама атмосфера дії, культурний контекст, своєрідність епохи та витончена краса дівчат, які позначають собою своєрідну альтернативу будь-якій спробі раціонально витлумачити таємничі події. Дотепер стрічка «Пікнік біля Висячої скелі» викликає дискусії та лишається своєрідною емблемою австралійського кінематографа.
1994 року новозеландський режисер Пітер Джексон зафільмував свій варіант дівочого дорослішання, який ніби перекидає місток до сучасного розуміння жіночої тілесности і сексуальности. Його стрічка
«Небесні створіння» розповідає реальну історію, яка трапилася у Новій Зеландії на початку п’ятдесят років ХХ століття. Тут ідеться про пристрасну дружбу чи й навіть кохання двох непересічних школярок Поліни та Джульєтти, які настільки зблизилися, що заради свого почуття пішли на вбивство.
Стрічка знята як унаочнення нестримної фантазій дівчат, їхнього бурхливого та непересічного темпераменту, перед яким ніхто й ніщо не може встояти. Перед нами доволі одверта й підкреслено чуттєва історія, яка ніби ставить знак рівности між тілесною і творчою потугами, робить світ фізичний тотожний світу духовному.
І все ж найбільше висловлювань на тему жіночої тілесної сексуальности припадає на долю кінематографістів-жінок. 1993 року австралійська режисерка й сценаристка Джейн Кемпіон фільмує стрічку
«Піаніно», яка отримує гучний міжнародний фестивальний та глядацький успіх.
У фільмі йдеться про німу піаністку Аду, яка разом із донькою змушена покинути Шотландію і перебратися до Нової Зеландії, де на неї чекає майбутній чоловік. Окрім конче потрібних та повсякденних речей, Ада везе із собою велике піаніно, без якого не уявляє собі життя. Власне, через піаніно у неї стається спочатку конфлікт із майбутнім чоловіком Алістером Стюартом, а згодом виникає почуття до місцевого жителя Джорджа Бейнса.
Тут жіноча сексуальність і тілесність висловлюється через музику та своєрідну тактильність, яка виникає внаслідок взаємодії спочатку із музичним інструментом, а згодом із коханим чоловіком. Це дуже чуттєвий, безмовний зв'язок, який важко піддається якійсь словесній артикуляції; і він стає потужною маніфестацією жіночої природи, що та існує цілком самостійно і не витримує жодного з нею насильного поводження.
З роками австралійський та новозеландський кінематографи стають усе відвертішими в показі жіночої тілесности і сексуальности. Так, 2000 року виходить стрічка
«Маска мавпи» австралійської режисерки Саманти Ленґ, яка розповідає драматичну історію зникнення юної поетки Міккі Норріс, котру востаннє бачили під час її виступу в нічному клубі. Батьки дівчини наймають приватного детектива Джил, яка береться за справу, що та незабаром стає для неї надто особистою.
Річ у тім, що Джил – одверта й відкрита лесбійка, яка цінує жіночу вроду не менше за жіночі мрії. Закрутивши роман із колишньою викладачкою Міккі – Діаною, вона опиняється перед своєрідним моральним вибором, який зробити їй доволі нелегко. Історія кохання, творчости й убивство на ґрунті пристрасти у цій картині сплітаються у тугий клубок, який фактично розв’язати неможливо.
2003 року Джейн Кемпіон фільмує стрічку
«Темний бік пристрасти», в якій розповідає про двох сестер середнього віку, що ті переживають непрості стосунки із власною тілесністю і сексуальністю. За жанром ця картина є трилером, причому доволі жорстоким і кривавим, адже йдеться про серійного вбивцю, який цинічно переслідує і вбиває молодих жінок.
І хоча дія стрічки перенесена до Нью-Йорка і в ній фільмуються американські актори, за духом це цілком австралійська історія, де немає місця для художнього компромісу. Режисер не намагається якимось чином пом’якшити усі ці незручності, які приносить людині її тіло і сексуальність. Вікові проблеми, страхи, розчарування у собі та довколишніх – усе це в кінострічці подається прямо як невіддільна частина людського життя.
У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» вночі з 24 на 25 лютого о 01:05 – фільм
«Спляча красуня» – ще одне доволі своєрідне виловлювання на тему жіночої тілесности і сексуальности, яке здійснила австралійська дебютантка Джулія Лі.
Стрічка є окремою варіацією перерахованих вище тем: головна героїня тут – юна дівчина, як стикається зі світом доволі незвичної сексуальности; присутня також певна таємниця, про яку не варто знати нікому; проте найважливіше, що ця історія не намагається бути винятково австралійською і претендує на певну універсальність.
Із багатьох причин «Спляча красуня» не стала таким кінематографічним одкровенням, як «Пікнік біля Висячої скелі» чи «Піаніно», проте по-своєму це помітна історія, яка ще раз засвідчила, що тема жіночої тілесности і сексуальности фактично невичерпна, і попереду на нас чекають нові та цікаві історії.
(C) Арґумент-кіно
Гість
