КІНО ПРО КРОВНУ ПОМСТУ
Кровна помста – один з найдавніших способів відновити справедливість за принципом «око за око, зуб за зуб». Дотепер кровна помста залишається актуальною практикою для багатьох традиційних суспільств, які дуже часто зберігають родинно-племінну організацію свого життя і дотримуються визначеної етнічної, кланової чи релігійної ідентичности.
Приклад такого архаїчного суспільства ми знаходимо в картині Сергія Параджанова
«Тіні забутих предків», у якій ідеться про життя українських гуцулів у всій його своєрідності. Однією зі складових сюжету є ворожнеча двох родин, Палійчуків та Гутенюків, які аж ніяк не прагнуть замирення, навпаки, розпалюють конфлікт іще дужче при кожній нагоді. Ворожнеча і кровна помста тут вплетені у саме життя, так само як природні цикли, і так само не можуть бути нічим вгамовані.
Проте якщо «Тіні забутих предків» розповідають історію про досить екзотичну й закриту спільноту, то стрічка
«Хрещений батько» веде мову про існування такої спільноти в чужому й досить ворожому світі, який сповідує зовсім інші цінності. Фільм розповідає про становлення й занепад родини Корлеоне, засновник якої був змушений втекти з рідного сицилійського містечка до Америки саме через кровну помсту. Хлопчик виростає та засновує власну родину, яка цілком живе за законами його історичної батьківщини, де вендета є частиною повсякденного існування.
У «Хрещеному батькові» постають величні епізоди взаємного насилля, які сприймаються не просто втіленою традицією, але є зразками сакрального, релігійного дійства, потрібного для існування всіх цих людей. Фільм показує, наскільки кровна помста – це привілей чоловіків, питома складова їхнього становлення та доказ правдивої мужности й сили. За всю історію кіна, либонь, не було переконливіших та спокусливіших зразків такої абсолютної чоловічої патріархальної поведінки, яка не прагне застережень та обмежень, сміливо кидаючись у герць із долею.
Ще в одній голлівудській стрічці сюжет про кровну помсту вибудувано через зіткнення різних культур, одна з яких може бути віднесена до традиційної, а інша – до модерної. Йдеться про картину
«Вестсайдська історія», яка стала одним із перших новаторських мюзиклів, що він переніс умовність театральної вистави до реалістичних декорацій. У фільмі йдеться про ворожнечу двох банд – Акул, які представляють пуерториканську громаду, і Ракет, що складається з місцевих білих жителів.
Водночас ця історія, як і українські «Тіні забутих предків» оперує певним метасюжетом, у якому йдеться про кохання представників ворожих кланів. Продуктивність такого сюжету, власне, у його динаміці та здатності бути цілком універсальним. Цього разу маємо не стільки історію кохання та помсти, скільки історію втрати, яка подається і як втрата об’єкту кохання, і як втрата самих основ патріархального життя. Насилля у «Вестсайдській історії» припиняється ціною смерти насильника, власне, вбивці, чоловіка, який платить своїм життям за заподіяну ним смерть. Конфлікт тут цілком вичерпується, і актори просто покидають сцену.
Завершення драми через покарання убивці, яке виглядає сакральною жертвою чи навіть самопожертвою, означає також виведення на перший план у подібних історіях нового персонажа, жінки, яка раніше перебувала в тіні сюжету.
Показовим прикладом може бути комедія Маріо Монічеллі
«Дівчина з пістолетом», відома в наших краях також за радянською прокатною назвою «Не промахнися, Асунто!». У фільмі йдеться про сицилійську дівчину Асунту, яку спокусив місцевий джиґун Вінченцо. За давніми законами, він повинен з дівчиною одружитися, проте Вінченцо втікає від обов’язку. Ганьбу можна змити тільки кров’ю, а оскільки у родині Асунти немає чоловіків, то правосуддя їй доводиться взяти у свої руки.
Асунта знаходить Вінченцо аж у Шотландії, проте покарати кривдника не так просто. Місцева атмосфера плюс невміле володіння зброєю роблять помсту фактично неможливою.
Врешті-решт, Асунта адаптується до свого нового місця проживання, приймає нові правила гри та відмовляється від традицій своєї батьківщини.
Власне, цей поворот сюжету, попри всю комедійну умовність, засвідчує ще й цивілізаційні кордони, за які сьогодні не виходить кровна помста. Йдеться про країни питомо західні, де цивілізація перемогла архаїчні звичаї.
Щось подібне було і в радянському кіні, коли воно бралося за теми національних околиць, зокрема, за певні реґіони Кавказу, де й дотепер існує кровна помста. Лєонід Гайдай присвятив цій темі свою комедію
«Кавказька полонянка», яка з плином років не втрачає своєї актуальности. Одна з її тем – це протиставлення імперської універсальної культури, яку тут утілює етнограф Шурік, місцевим диким звичаям, які непідвладні часові. І подається все це через любовну історію, у якій юна студентка спочатку стає жертвою місцевих законів та згодом визволяється з рук викрадачів силами новочасних модернізаторів Кавказу. Досить динамічно, дотепно та смішно.
Водночас, фінал «Кавказької полонянки», із дещо шаржованим та пародійним відтворенням епізоду кровної помсти, сьогодні виглядає доволі зловісно, ймовірно, через занадтий вже оптимізм. Бо, як відомо, ця історія далека до завершення.
Доказом такого висновку маємо стрічку
«Спадок», яка вночі з 2 на 3 лютого о 01:10 демонструється в «Арґументі-кіно». Найбільшою цікавинкою цього фільму є його оптика, точка зору, з якої історія подається.
Кровну помсту ми бачимо очима французів, людей західного світогляду, котрі давно вже забули про подібні звичаї. І така оптика має також свою двозначність, бо засвідчує водночас і поділ двох світів, і певну недосяжність архаїки для цивілізованих людей, які втратили щось явно більше за криваву відплату.
Власне, «Спадок» чимось перегукується з «Тінями забутих предків», які демонструють не просто забутий і давно неактуальний спосіб життя, а цілий космос, у якому втрата одного елемента означає загибель усіх інших. У грузинській картині ця тема ще відчутніша, адже фільм створено людьми, які опинилися між традиціями та модерном, між власним корінням і новою набутою ідентичністю. Можливо, саме тому «Спадок» батька й сина Баблуані буде цікавий сучасному українському глядачеві, який нині також переживає драматичну трансформацію, рухаючись із минулого у європейське майбутнє.
(C) Арґумент-кіно
Гість
