Піаністка / La pianiste / The Piano Teacher (2001) BDRip 720p Ukr/Fra | Sub Eng

Арґумент-кіно

Вночі з 8 на 9 червня о 01:35 у програмі «Арґумент-Кіно» на телеканалі «1+1» –знаменитий фільм екстремального й радикального австрійського кінорежисера Міхаеля Ганеке «Піаністка»/La pianiste (Австрія – Франція – Німеччина), створений 2001 року за однойменним романом австрійської ж письменниці Ельфриди Єлінек, що була вдостоєна Нобелівської премії з літератури три роки по тому.
«Піаністку» Ганеке одразу ж визнали одним з найреволюційніших кінотворів початку нового тисячоліття. Каннський фестиваль щедро святкував картину і її творців –три нагороди: Ґран-прі журі за фільм та відзнаки найкращим акторам – Ізабель Юппер і Бенуа Мажимелю.
Головна героїня фільму – із цілком українського звучання прізвищем – Еріка Когут є професором Віденської консерваторії. Вона навчає молодь музиці Шуберта, Шумана... Та особисте, інтимне життя Еріки далеке від піднесених і романтичних музичних сфер, воно сповнене сексуальних перверсій – синтезу болісного вуаєризму і мазохізму. Після виходу на екрани «Піаністка», а вона демонструвалася по всьому світу, що для арт-кіна є безумовним визнанням, отримала щедру й суперечливу критику. В тім числі, й несприйняття частиною австрійського суспільства, що виступало з крайніх правих позицій.
Багато хто проводив паралелі з такими вже класичними стрічками, як «Денна красуня» Луїса Бунюеля та «Відраза» Романа Полянського, а чи з фільмом «Марні» Альфреда Гічкока. В останньому випадку, з огляду на те, що Еріка Когут занурюється до виру безумства, слідуючи суворій логіці.
А для когось картина скидалася на переказ реальної історії хвороби, що та, цілком у фройдистському дусі, наводить на роздуми про взаємозв’язок високого мистецтва і сексуальности.
З іншого ж боку, справді, головна героїня з дитячих років так глибоко занурена до світу мистецтва, що їй здається, ніби геть на все поширюється ключовий парадокс музики доби романтизму: мовляв, будь-які безумства підкоряються волі автора. Та з розгортанням сюжету Еріка розуміє, що життя і мистецтво влаштовані абсолютно по-різному. Роман Ельфриди Єлінек пронизаний ідеями фемінізму. Міхаель Ганеке не став їх послідовним екранізатором. Та все ж... Ось цікаво, що думає про світогляд своєї героїні актриса Ізабель Юппер, котра, окрім каннської, отримала іще низку почесних відзнак за цю роль, зокрема, від Європейської кіноакадемії.
Юппер каже: «Еріка хоче змінити систему і не бачить у своєму партнерові індивідуальности – як раніше чоловіки не бачили її у жінці. Вона гадає, що чоловік утілює всю систему, і в цьому її помилка».
Взагалі, велике питання, кого ж у фільмі варто вважати головним лиходієм? На перший погляд, вочевидь, – схиблену й сексуально збочену Еріку. Але ж вона цілком довіряється героєві-чоловіку, з яким, певне, ототожнює себе основна частина глядачів. Ну а той вчиняє, як вчиняє...
У кожнім разі, «Піаністка» є тим кінотвором, який після перегляду продовжує жити у кожному з глядачів своїм життям, виходячи з певного нашого світогляду та культурного виховання. Цей фільм долає сюжетні межі. Він закликає до роздумів. У ньому багато іронії, а також трагедійності, але без пафосу і навть із відтінком фарсу. Це правдивий виклик безкомпромісного й чесного митця – Міхаеля Ганеке, про особливості його кіномистецького стилю та інші важливі речі йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті.
У «Піаністці» не останньою чергою йдеться й про те, як люди стають маніпульованими, сприймаючи навіювані ілюзії за власні бажання, піддаючись упливові з боку засобів масової інформації, культури, суспільства, зрештою, пригнічуються одне одним. Це кіно – про універсальний механізм влади.
Своєю чергою, Міхаель Ганеке на закиди, що його фільми несуть енергію прихованого, немотивованого насильства, відповідає: «Я користаюся вашою фантазією. Фільм – це побачення. Можна сказати й більше – я підштовхую вас до зустрічі із самими собою. З вашою уявою, спогадами».https://www.youtube.com/embed/oLh59ahphnEІ далі: «Кіно – всього-навсього ілюзія. Ми пропонуємо тільки версії реальности. А питання «Що є реальність, і що є реальність у кінематографі?» – воно одне з найголовніших у моїх фліьмах».
Перед переглядом лишаємося сам на сам із цією ілюзією, сам на сам із «Піаністкою». Це непросте побачення. Але пам’ятне, непроминальне...(C) Арґумент-кіно

КОД ГАНЕКЕ

Міхаель Ганеке, характеризуючи один зі своїх фільмів, сказав: «Режисер завжди повинен залишатися спокійним, стриманим, холодним, аби не припуститися жодних помилок і спостерігати за характерами своїх героїв з певної дистанції». Наведена самохарактеристика стосується усієї творчости цього непересічного австрійського кінематографіста, який упродовж останніх двадцяти років зумів створити низку аналітичних, безжальних кінокартин, які тривожать розум та водночас здатні пробити найбронебійніше глядацьке серце. Ганеке звернув на себе увагу 1992 року після картини «Плівки Бенні», півторагодинної розповіді про старшокласника австрійця Бенні, який більшість свого часу проводить перед екраном телевізора. Бенні бачить світ через об’єктиви камер – і чужих у телепрограмах та фільмах, і своєї, за допомоги якої фіксує власне життя. Опосередкований погляд на світ робить хлопця нечутливим до чужих страждань, які видаються йому симуляцією, мовляв, усе це пластик та кетчуп.
Одного ж дня Бенні вбиває малознайому дівчину з пістолета для забою худоби. Його вчинок важко збагнути і глядачам, і самому Бенні, який, однак, маючи змогу зупинитися, доводить справу до кінця. Саме в цьому фільмі Ганеке вперше використовує технологію фільмування, котрої дотримуватиметься упродовж наступних двадцяти років. В основі цієї технології – спостереження, фіксація, непорушна, ніби прибита до підлоги та полишена напризволяще, камера, яка записує все, що потрапляє їй в об’єктив без найменшої спроби якось прокоментувати події чи втрутитися в них.
Прикладом такої технології є картина «Потішні ігри», де йдеться про двох юнаків, які вбивають родини у заміських будинках. Цих двох молодих людей звуть щоразу по-іншому: Пауль і Петер, Бівіс та Батгед, Том і Джеррі. Один із них відверто грається з умовністю кінематографа, руйнуючи так звану четверту стіну, яка має забезпечувати глядацький комфорт: він підморгує публіці, пропонує їй долучитися до суперечки, зрештою, проводить маніпуляції із самим тілом фільму, промотуючи плівку у зворотному порядку.
В такий спосіб Ганеке полемізує з комерційним кінематографом, котрий робить усе, аби не потривожити глядача. Людський біль, людські страждання в комерційному кіні позбавляються суті, стають тільки грою, стають умовними,далекими від реальности речами, що ними прийнято розважатися та легковажити. Після своїх експериментів з екранним насиллям у картинах «Плівки Бенні» та «Потішні ігри» Ганеке фільмує кілька стрічок, які торкаються важливих суспільних речей поза кінематографом та медіями.
2005 року виходить його французький фільм «Приховане», у якому режисер розповідає історію телеведучого Жоржа Лорана, що той одного дня починає отримувати анонімні відеозаписи. На них немає нічого дивного, просто зафіксоване повсякденне життя телеведучого, проте вони тривожать Жоржа та його дружину. Важливо також, що відео зняте невидимим оператором, якого ніхто з учасників фільму не може ідентифікувати.
Цього разу Ганеке ніби відтворює погляд якоїсь невідомої, невидимої субстанції, котру годі збагнути головному героєві і яка просто відсутня у його звичному житті. Зрештою, її можна назвати сумлінням, яке набуває ось таких спеціальних форм. Ганеке частково піднімає завісу над таємницею, розповідаючи про дитинство Жоржа та про його стосунки з усиновленим його батьками арабом Маджидом. Від самого початку Маджид лякав Жоржа, і Жорж зробив усе, аби його позбутися. Через багато років вони стрічаються знову, і Жорж дізнається, що своїми діями зруйнував життя Маджидові.
2009-го Ганеке отримує «Золоту пальму» Канського фестивалю за картину «Біла стрічка», де йдеться про кілька місяців життя австрійського села напередодні Першої світової війни. Оповідь ведеться від імени сільського вчителя, який розповідає про низку дивних і доволі жорстоких злочинів, які так і лишилися нерозкритими.
Цього разу Ганеке цілком уникає пояснень, він просто творить водночас буденну, проте надзвичайну тривожну атмосферу, яка здатна породити все, що завгодно, в тому числі й жахливе насильство. У «Білій стрічці» проявився іще один принцип кінематографа Ганеке – уникання прямої соціальности, історичності подій, а також предметів, явищ чи істот, які могли б слугувати символами. Його фільми звертаються радше до індивідуального сприймання, ніж до якихось загальновідомих речей. Буття, саме життя тут не піддається розчленуванню, аналізу, розумінню, воно проникнуте нечутними й невидимими сигналами, що їх осягнути можна хіба інтуїтивно.
2012 року Ганеке отримує другу «Золоту пальму», а згодом і «Оскара» за картину «Любов», що стала не тільки його найтитулованішим фільмом, а ще й своєрідною квінтесенцією всієї творчости.
У фільмі розповідається проста, однак дуже драматична історія хвороби й смерти літнього подружжя. Жорж та Анна обоє парижани, музиканти, які доживають віку в просторій квартирі, обставленій ще минулого століття. З погіршенням здоров’я Анні роблять невдалу операцію. Вона опиняється в інвалідному візку, пристосовуючись до свого нового стану. Згодом ситуація погіршується і з кожним днем стає все загрозливішою. Жорж намагається полегшити страждання дружини, проте він мало що може вдіяти проти незворотних процесів, як, зрештою, й інші люди. Одного дня Жорж не витримує і припиняє страждання Анни. Через якийсь час він приєднується до неї. «Любов» – одна з найдраматичніших і найжорстокіших картин в історії кіна саме тому, що вона цілком позбавлена кінематографічної умовности в показі страждань та певного виграшу від смерти. Герої тут не полишають цей світ красиво, і не дають жодних уроків тим, хто залишається після них. Смерть і страждання тут цілком тотожні самі собі, позбавлені ілюзій та надії. Ганеке уникає символізму, проте цього разу не уникає соціальности. Багато в чому перед нами правдивий репортаж із життя сучасної Європи, де старість і смерть супроводжують відчай та самотність.
Вночі з 8 на 9 червня о 01:25 в «Арґументі-кіно» – фільм «Піаністка», історія про класичну музику та жіночу сексуальність, які стрічаються за доволі ексцентричних обставин. Як уже було сказано, цю картину можна по-різному коментувати і сприймати. Можна дивитися через універсальну загальнолюдську призму, і це буде історія старої діви, яка змарнувала свій шанс на жіноче щастя. А можна кинути на ситуацію музикознавчий погляд, який засвідчить, що головна героїня і не могла жити по-іншому з огляду на її музичні вподобання. Так чи так, проте ця картина є правдивим витвором кіномистецтва з огляду на всі його складові – аналітичний та мінімалістичний сценарій, відсторонену, проте точну режисуру, а також високий клас акторської майстерности, яку продемонстрували усі виконавці. Цим фільмом можна насолоджуватися без врахування контексту і спеціальних знань. Це класична історія про кохання, яке стається з кожним із нас у свій ориґінальний спосіб. Це також історія про життя, що йому годі накинути якісь обмеження та правила. І це фільм Міхаеля Ганеке, який повсякчас боровся й бореться з умовностями кінематографа, аби творити його найкращі зразки.(C) Арґумент-кіно