Кіно про передчасне дорослішання
Загалом можна позначити дві традиції показу передчасного дорослішання в кінематографі – радянську та американську. Перша цей процес пов’язує з певними історичними катаклізмами, насамперед різного штибу революціями, громадянськими та світовими війнами.
Класичним і в чомусь неперевершеним прикладом тут залишається картина Андрєя Тарковського
«Іванове дитинство», зафільмована 1962 року.
У фільмі йдеться про 12-річного хлопчика Івана, який через певні життєві обставини опинився на лінії фронту, в армійській розвідці. Більше того, Іван здатен виконувати дуже складні та важливі завдання, які не до снаги дорослим чоловікам.
Своєрідною антитезою до суворої воєнної реальности у фільмі є сни Івана про мирне життя. Це передусім ідилічні сновидіння, які втілюють втрачене Іванове дитинство, ніжні стосунки з матір’ю, картини невоєнного життя.
Проте Тарковський не тільки протиставляє ці два світи – війна, зрештою, вривається і до снів, бо вона тотальна і незворотна.
Своєрідним апофеозом теми передчасного дорослішання хлопчика в радянському кіні стала стрічка Елєма Клімова
«Іди й дивись», котра вийшла на екрани 1985 року.
Героєм цієї історії є чотирнадцятилітній білоруський підліток Фльора, який не хоче бути осторонь воєнних дій, тому вирушає до місцевих партизанів. Згодом він стає свідком знищення каральними німецькими підрозділами білоруського села, і саме цього моменту стається стрімке і навіть катастрофічне дорослішання хлопця.
Режисер цієї картини Елєм Клімов уникав психологізму, йому було важливіше показати реалії геноциду через зовнішні фізичні зміни свого героя, власне, через старіння Фльори, яке ніби унаочнює у фільмі невимовне, що воно лежить по той бік слів та сенсу.
Символічним став епізод розстрілювання Фльорою портрета Гітлера. У цьому епізоді час рухається у зворотному напрямку – аж до дитинства майбутнього фюрера, який сидить у матері на колінах. Це повертання часу позначає не тільки згортання великої історії, а також і повернення невинности дитинства, причому будь-чийого дитинства, навіть Гітлера.
Американська традиція також має фільми, котрі розповідають про передчасне дорослішання хлопчика під час війни. Яскравий приклад – фільм Стівена Спілберґа
«Імперія сонця», що створений за книгою англійського письменника Джеймса Белларда.
У картині йдеться про дванадцятилітнього Джима, що той разом зі своїми батьками стрічає японо-китайську війну у Шанхаї.
Певний час англійській родині вдається перебувати осторонь війни, проте після атаки на Перл-Гарбор, вони опиняються під загрозою знищення. Під час евакуації Джим губить своїх батьків та розпочинає самостійне життя у незнайомому й небезпечному світі.
У цьому фільмі Спілберґ не тільки розповідає історію стрімкого дорослішання хлопчика, він також веде мову про колективну втрату ілюзій західної людини і щодо власної ідентичности, і щодо людської гідности та поведінки на війні.
Джим потрапляє до табору для інтернованих, де вчиться мистецтву виживання. До останнього він намагається зберегти людську подобу й навіть подолати у собі деструктивні та цинічні нахили, яким навчають його старші товариші.
Водночас американське кіно має й інші приклади дорослішання. Один із них пов'язаний з магічним стрибком із дитинства у дорослий вік. Прикладом може бути стрічка
«Великий» режисера Пенні Маршалл. У картині йдеться про дванадцятилітнього Джоша, який після невдалого залицяння у парку розваг загадав бажання стати дорослим і наступного ранку отримав бажане.
Джошові тепер тридцять, і він намагається адаптуватися до нових умов у великій корпорації, яка випускає іграшки. І ця адаптація цілком вдається, власне, через його дитячу та безпосередню поведінку. Крім того, Джош закохується й отримує взаємність, його справи в корпорації ідуть угору, і він готовий назавжди лишитися у своєму новому статусі.
У цьому фільмі не тільки проявилися настрої вісімдесятих років минулого століття з їхнім культом дитинства й родинних цінностей; тут яскраво заявив про себе також особливий магічний чинник, завжди присутній на екрані – віра у диво, яка давала нагоду для ще однієї життєвої спроби.
1990 року виходить стрічка
«Сам удома», яка може слугувати своєрідною квінтесенцією американського підходу до стрімкого дорослішання на кіноекрані. У фільмі йдеться про восьмилітнього Кевіна, якого забули самого вдома заклопотані родичі, що вони вирушили на Різдво до столиці Франції.
Опинившись наодинці з величезним будинком, Кевін переживає розмаїту гамму емоцій та відчуттів. Зрештою, оговтавшись, він захищає власний дім від грабіжників, які намагалися скористатися його гаданою вразливістю.
У цій історії має значення і атмосфера різдвяного свята з його вірою у дива, але й також самостійність Кевіна, його уміння віднайти особливий та окремий зв’язок із довколишнім світом, а ще – відмова хлопця від сторонньої опіки як основа незрадливого дорослішання. Перед нами правдивий американський характер, не навчений відступати.
Вночі з 21 на 22 квітня о 00:30 в АРҐУМЕНТІ-КІНО – фільм, який представляє іще одну традицію показу передчасного дорослішання на екрані, власне, європейську чи, точніше, італійську. У цій традиції мають значення й історичні катаклізми, і родинні цінності, проте додається також особливий середземноморський колорит і темперамент.
Звісно, від цього аж ніяк не легше маленькому героєві стрічки
«Нене», що він закоханий у старшу за себе дівчинку.
І ця картина не стільки про стрімке дорослішання, скільки про відмову від нього. Це фільм про радість бути дитиною, про втіху невинности й незнання, які, так чи так, проте будуть втрачені. Тому, чи варто так вже поспішати?
(C) Арґумент-кіно
Гість
