ВИНА Й НЕВИННІСТЬ У ГІЧКОКА
Альфред Гічкок навчався в католицькій єзуїтській школі, і ця його освіта й виховання стали частиною публічного іміджу, що його режисер свідомо та цілеспрямовано культивував. Релігійне виховання Гічкока, зокрема, проявилося у сюжеті про хибно звинувачену в якомусь злочині людину, котрій не вірять довколишні, і якій самостійно доводиться спростовувати власну вину.
Камео Альфреда Гічкока у фільмі "Молодий і невинний"Проте невинність є тільки маскуванням – невинних у фільмах Гічкока немає. Адже всі ми апріорі винні, бо вже народилися грішниками. З цього погляду надзвичайно виразною є стрічка
«Людина, яка надто багато знала». Саме в ній вина людини подається як зайве, необов’язкове знання, яке отримується мимоволі, проте стає частиною людської долі. Позбавитися цього знання можна не шляхом забуття чи відмови, а прийнявши його та доклавши зусиль якось унормувати ситуацію.
Річ у тім, що в картинах Гічкока дуже часто йдеться не стільки про об’єктивну реальність, з якою стикається персонаж, скільки про психологічну проекцію, котру він здійснює на довколишній світ. Внутрішнє стає зовнішнім, душевні поривання несподівано отримують матеріальне втілення.
З цього погляду показовою є стрічка Гічкока
«Незнайомці в потягу», у якій ідеться про молодого тенісиста Ґая, що той стрічає в потягу такого собі Бруно, котрий несподівано пропонує Ґаєві обмінятися вбивствами, себто він уб’є Ґайового ворога, а Ґай – його ворога. Молодий тенісист сприймає розмову за жарт і забуває про неї, проте новий знайомий виконує свою обіцянку і вбиває дружину Ґая, котра не хотіла давати чоловікові розлучення.
Тепер Бруно вимагає від Ґая дотриматися угоди, інакше тому загрожує небезпека.
Перед нами справжній психологічний трилер, правда якого не стільки реальна, побутова, скільки, власне, психологічна, внутрішня. Бруно скидається на лиху тінь Ґая, він є проекцією його агресії. Саме в цьому криється вина Ґая, котрий не зміг нічого протиставити своїм лихим інстинктам.
1954 року Гічкок фільмує стрічку
«Вікно у двір», де розповідає історію ще однієї проекції, яку цього разу здійснює спортивний журналіст на ймення Джеф, котрий після невдалого знімання автоперегонів опинився в інвалідному візку. Тепер він цілими днями витріщається у вікно, що виходить у двір сусіднього будинку. Щодня Джеф бачить життя своїх сусідів, яке в основному сконцентроване на приватних, почасти інтимних речах.
Джеф є правдивим вуаєром, спостерігачем, якому цікаве чуже життя, проте він не особливо переймається влаштуванням власного. В одному з вікон навпроти герой бачить подружжя: прикуту до ліжка хвору дружину та чоловіка, який вільно пересувається. Ця пара увесь час свариться і є певним симетричним варіантом його власної ситуації. Якоїсь миті дружина з вікна навпроти щезає, і Джеф починає підозрювати, що її вбив чоловік.
У цій історії з убивством та розслідуванням має значення не стільки справжній злочин, скільки мотиви самого Джефа, який не хоче одружуватися зі своєю дівчиною й тому проектує власні негативні імпульси на родину навпроти. І все ж найбільший Джефів гріх – це його потяг до підглядання. Джеф є пошуковувачем непотрібного знання, стороннім, який вірить, що спостереження за іншими – дуже важлива справа. І тут Гічкок проводить пряму паралель між вуаєром та кіноглядачем, що той також – прикутий до свого крісла і зосереджений на екранному дійстві – забуває про власне життя.
Згодом, 1958 року, Гічкок фільмує одну з найкращих своїх картин, де здійснює дуже цікавий сюжетний виверт. Ідеться про стрічку
«Запаморочення», в якій досліджується тема вини, котра стає основою сюжету. Головний герой цієї історії – поліцейський детектив Скотті Ферґюсон – унаслідок виробничої травми починає боятися висоти. Травма, власне, виникає через почуття провини, бо Скотті не зміг врятувати свого колегу, який зірвався з даху.
Якось герой отримує замовлення від колишнього однокласника – постежити за його дружиною, яка переживає доволі складний період свого життя. Чоловік боїться, що дружина може скоїти самогубство. Скотті погоджується, незабаром знайомиться з жінкою та закохується в неї, проте у найвідповідальнішу мить нічого не може вдіяти через свою психологічну травму.
Тепер у нього на сумлінні дві загублені душі. Скотті впадає у депресію, проте одного дня стрічає на вулиці жінку, що дуже схожа на загиблу. Вся подальша історія є повільним видужуванням героя, яке дається досить дорогою ціною – смертю іще однієї людини, на котру він переносить власну вину.
У цій хитромудрій історії жертва аж ніяк не є невинною, більше того, її вина цілком очевидна, проте річ не у спокутуванні цієї вини і не в прощенні, а в необхідному для нормального функціонування суспільства моторошному жертвопринесенні, якого неможливо уникнути.
Найрадикальнішим твором Гічкока на тему вини й плати за неї стала стрічка 1960 року
«Психоз».
Це також доволі винахідливий фільм-пастка, у якому вина розподілена між усіма учасниками історії, зрештою, виною просякнуте саме буття. Стрічка починається як любовна мелодрама, у якій дівчина на ймення Меріон Крейн відчайдушно прагне вийти заміж за свого нареченого, але той поки що не може одружитися через батькові борги. Скориставшись нагодою, Меріон викрадає доволі велику суму й вирушає з грішми назустріч власній, як вона сподівається, щасливій долі.
Увесь її шлях сповнений страху, в кожному зустрічному вона бачить відображення власної вини. Зрештою, покарання наздоганяє Меріон у дуже жорстокій та брутальній формі. Після цього починається інша історія, де головним буде вже неприховане і тотальне безумство, яке виросло, як це не парадоксально, з любові.
Норман Бейтс, убивця своєї матері, несе в собі пожиттєве покарання за її смерть, причому одне з найгірших. Мати назавжди поселяється у його свідомості, зробивши Нормана власною маріонеткою. І тут вина трансформується у люту ненависть і люте насилля, яке скероване на всіх, хто хоч якось посягне на цей протиприродний союз.
Вночі з 18 на 19 травня о 02:15 в «Арґументі-кіно» демонструється стрічка
«Молодий і невинний» – одна з ранніх робіт Гічкока на тему, власне, вини й невинности. Зафільмована 1937 року, вона містить увесь Гічкоків набір художніх засобів і тем, проте без тієї жорстокости, яка прийде у його пізніших фільмах.
Це історія несправедливо звинуваченого, проте й історія кохання також. Тут Гічкок демонструє ще й свій талант сатирика, зображаючи рідне йому британське суспільство як зібрання недовірливих снобів та лицемірних святенників.
Маємо також один із найкращих прикладів досконалого володіння режисерським ремеслом. Гічкок любив казати: «Абсурд – моє кредо», маючи на увазі, що його мало цікавить побутова достовірність оповідуваних історій, бо ж у кіні найважливішим є вміння зробити переконливою саме неправду, ілюзію, наповнити достовірністю найпримхливішу фантазію. «Молодий і невинний» – це фактично навчальний посібник, як того досягти, не образивши при цьому ні себе, ні глядача.
(C) Арґумент-кіно
Гість
