Коваленко Л. Рік 2245 (1958) [djvu] | Оцифровано Гуртом

Рецензія О. Трофимовської у виданні Українська Літературна Газета (Мюнхен), № 10 (40), за жовтень 1958 р. (обережно спойлери)

Неправдиві Ідеали
Людмила Коваленко. „Рік 2245" (Роман — утопія), 212 стор.
Цікава книжка. Цікава не змістом, як роман, а сміливістю поставлених ідей, питань, бо деякі з них в рішенні автора стоять в прямій суперечності з тими, що більшість українців досі визнавала своїми ідеалами.
Фантастики, як чогось опертого на науково-виправданій гіпотезі, там малувато, як рівно ж і того, що розуміється під літературним терміном—роман. Але хай в тому розбираються літературознавці, до яких я не належу. Мене більше заторкує соціальний зміст твору.
Щоб оперувати в дальшому поняттями автора та моїми зауваженнями, доводиться коротко передати зміст твору.
В 1945 році над льодовим океаном пролітали два пілоти, два бортмеханіки та один бомбометник – росіянин Іван Ранцев. Сталась аварія літака, вони викидаються на парашутах, але замерзають. Ранцев, спускаючись на землю, бере з собою атомову бомбу, бо визнає в ній свою безпеку, можливість завоювання влади.
Через 300 років їх знаходить і повертає до життя старий, могутній духом та знанням Очет, після чого їх вчать наукам нового суспільства, ознайомлюють з усіма явищами нового життя, устрою, взаємовідносинами морально досконалих людей, які, за словами автора, стоять уже поза людськими пристрастями.
Серед врятованих є українець Юрко, який закохується в Марію, але через різні світогляди вони не зразу знаходять порозуміння; решта ж подій є наслідком 300-річної різниці світосприймання, а приблизно три чверті книжки займає опис держави морально досконалих людей.
Засада ідеальної конструкції суспільства не нова — вона нагадує Платонову ідею держави мудреців, що нараховує вже віки і трансформується в наші часи у всілякі форми вождизму — фашизм, нацизм, комунізм, тут пропонується ще одна — очетизм. Але суть від того змінюється мало. В різних модифікаціях залишається та сама суть; народ — бидло, яким треба управляти на те покликаним. Дівчина скрикнула і показала на екран, Іван глянув туди і завмер, на нього дивились очі … Безперечно вони належали людині, але нічого людського не було в них. Ні цікавости, ні суворости, ні доброти, ні гніву. Безмежний спокій і нестерпна безсторонність.І покора. І незламна влада. Влада того, хто знає, що мусить коритись. Всі затихли ... і Петрик повторив, показуючи на екран, на небо і на все навкруги; — Старший.
Старший, одно слово, — луною обізвався пілот.
Це тобі і сліпий бачить, що старший ... як глянув на мене, так я й прикипів (стор. 38).Гітлер вважав себе покликаним провидінням, комуністи — відчули себе носіями «наукової теорії розвитку суспільства», а очети та цей «старший», — неясно чим і чому покликаний — здається тільки за віком.
Отже в той час, як все людство світу поділилося на визнавців права людини на вислів соціальної волі і тих, що заперечують те, Л. Коваленко в своєму соціальному ідеалі висуває формулу: народ це об'єкт, а не суб’єкт соціяльної дії. Вона не самотня в цьому. Та й серед нашої еміграції є Д. Донцов і прихильники крайового елітаризму.
Не можна не відчути різкого дисонансу цієї формули з твердженням, що український народ бореться за своє визволення, бо в ньому самому вже міститься визнання народу суб’єктом соціяльної ідеї.
Тому авторове трактування народу не мас в собі й зародку соціального ідеалу; не можна визнати за ідеал те, що будується на запереченні природного права людини, як соціяльної істоти (homo sapiens in sociale).
Автор хоче сказати, що в наслідок морального удосконалення — немає держави, ніякого соціяльного ладу, крім конечної підготовки-виховання дітей і молоді (до 40 років, бо люди живуть до 150-200 років) та 2 років державної праці. Людина нікому нічого не винна і нічим не зобов’язана. Нема суспільства, нема соціальних дій, нема обов'язків перед суспільством; кожен працює, поки його це цікавить.
Але за змістом твору бачимо, що організація життя складна, є різні регламенти, хтось керує постачанням пігулок, якими всі годуються, є різні басейни, дороги, літаки, екранні, заслони та багато іншого, а спірні питання вирішують очети та очі старшого, які бачать думки людей.
До природних прав людини належить і критичне мислення, що є властивістю самого розумового процесу; Л. Коваленко виключає можливість самостійної розумової творчости людини, знищуючи всі книги, газети та радіо, залишаючи тільки екрани, через які нібито людина може пізнавати все сама. Теперішнє хворобливе закохання телевізором підноситься до ідеалу.
«Бібліотеки? Тепер з них ніхто не вчиться» (стор. 62). Звідки пізнаємо минуле — незрозуміло. Автор хоче показати майбутнє суспільство, побудоване на засаді високої моралі, але разом з тим увесь російський народ знищений, а на місці Росії зоологічний парк.
На сторінці 18: «Ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском: руським, рус, рашен. Старий підвів повіки ... і тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем. — Нема». На стор. 33: «Рашен нема. — розвів руками Петрик, — Рашен зоо. Як то — зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де ? Перемішались усі в купу». На сторінці 79: «Та ж ти чув, що Україна людей лікує, а в Росії — зоопарк. Правильно зроблено, бо вам тільки зі звірями жити».
Трудно повірити, але авторка цим способом узасаднює несправедливий і шкідливий для нас закид росіян, нібито в основі наших національних вимог лежить ненависть до росіян як народу.
Ще в одному постуляти автора звучать в унісон з інсинуаціями нашого противника: в книжці поняття України-нації зводиться до примітивізму, до формули «ставок, млинок та вишневий садок», формули, якою спекулюють російські шовіністи, стверджуючи, ніби теперішній український націоналізм не історична категорія, а атавізм, романтика минулого.
В книжці Україна перетворена на музейний експонат першої половини 17 сторіччя. Українці — «гречкосії» і не більше, на яких можна тільки дивитися, як на щось чудернацьке і доісторичне.
На сторінці 140. «Навіть знищили Дніпрогес і знову зробили пороги... всю націю ніби охопило безумство — вернути своє минуле і поставити його собі і іншим перед очі... цілими родинами жили в каменоломах, висаджуючи величезні скелі... Зробили спеціяльні дороги, щоб можна було перевезти їх, і таки поклали їх там, де раніш, і тепер старий Ненаситець реве по-старому, на тому самому місці».
Малюючи перспективу перетворення України в музейний експонат, автор взагалі знищує також саме поняття нації, говорячи, що поняття нації скороминунуще.
Пані Л. Коваленко йде ще далі і знищує родину як первісну клітину суспільного життя, колиску формування людини, і атмосферу почуття, опертого на кревному інстинкті. Знижує те, що закладено в природі самої людини як істоти. Саме материнство перетворює в якийсь фах, якому присвячують себе окремі жінки, нібито вбивши в собі (спеціяльними ліками) властивість дітонародження, жінка може одночасно вбити в собі і інстинкт материнства. Батьком може бути теж тільки людина з окремими властивостями, та й все це може відбутися за спеціальними реґляментами. Для побудови ідеального суспільства чомусь потрібне шматування людської натури.
На сторінці 64: Юрко, що пробув 300 років в анабіозі питає: — «Пробачте, але чому ж ви не можете бути і археологом і матір'ю ... Це ж не заважає одне одному.
— О, ні, заважає, — споважніла Марія. — Хто хоче мати дітей, повинен присвятитися тільки їм … Та й нема нічого цікавішого для батьків, як діти ... Звичайно, років у сто батьки уже вільні, але тоді людині вже не цікаво знову вчитися ... Хоч бувають і такі випадки ...»
Незрозуміла також інша риса ідеального суспільства, змальованого авторкою: з одного боку, глибоке почуття служіння особи суспільству, таке глибоке, що робота на іншого стає насолодою, а поруч з тим повна відсутність будь-яких обов’язків перед суспільством з боку сибаритів, що провадять життя в прогулянках по дорогах. І не зрозуміла не тільки толеранція цього сибарицтва, а й навіть якесь замилування в ньому, бажання всіляко його прикрасити, зробити ще більше приємним.
А вже цілком незрозумілим є злісне тотальне засудження всього попереднього життя людства яке, мовляв, не заслуговує ні на що інше, як на назву «вік дураків, вік ідіотів», хоч з того світу і на його здобутках постає нове.
Треба сказати словами авторки, що не всіх її ідеал задовольняє: «Коли наші люди все вивчать у школі і все побачать у світі, — їм звичайно стає нудно.. . Вони заперечують культуру, техніку, літання і харчування пігулками .. . Шукають справжнього, живого життя ... Тоді їх посилають на Україну або в Індію ... Там працюють вони на землі, як працювали 500 років тому назад, орють землю, їздять на конях, їдять хліб, спечений ними самими ... і одужують … віднаходять сенс життя» (стор. 63).
Отже є сенс в житті не тільки минулому і майбутньому, але й у сучасному, що його не визнає авторка.
О. Трофимовська
„Українська Літературна Газета”, № 10 (40), за жовтень 1958 р.
Оригінал статті: http://diasporiana.org.ua/periodika/4252-ukrayinska-literaturna-gazeta-1958-ch-10-40/

Рецензія. Б. Романенчука у журналі Київ (Філадельфія) №05-06, за вересень-грудень 1958 р. (обережно спойлери)

З мандрівки по книгарських полицях
Що ж, помандруємо дальше по книжкових полицях, де вже знову з’явилося декілька книжок, які слід би обговорити. Але що книжок на полицях, хвала Богу, багато більше, як у нас часу й місця на їх обговорення, то будемо обмежуватися здебільша до коротких інформацій і побіжних оглядів, щоб охопити якнайбільше книжок, які ждуть своєї черги.
На черзі стоїть саме нова книжка Л. Коваленко п. н. «Рік 2245». Це фантастична повість, якої акція відбувається не на Землі і не в нашому часі, а за триста років у майбутньому. Кілька років тому я бачив фільм на подібну тему і з подібним сюжетом, тільки в фільмі не було атомової бомби, а звичайний «ґан», довкола якого крутилася вся акція. Цим я ніяк не хочу знецінювати повісти Л. Коваленко, бо використання сюжету чи самої тільки теми, оскільки тут таке могло трапитись, не рішає ще про вартість даного твору. В повісті Коваленко зовсім інша «ідея» та інша настанова. Якби авторка навіть і використала фільмовий сюжет - чого я не тверджу, бо просто не знаю, - то використала тільки самий кістяк чи скелет для своєї власної особливої ідеї, я сказав би - для соціологічно-психологічної «ідеї», яка її цікавить. А цікавить її, як показує повість, проблема людини, зокрема, проблема т. ск. московської людини, якої суттю є людоненависництво, нестримний гін до нищення й руйнування, нетолерантність, жадоба влади над усіми людьми, пиха і тим подібні риси. Типом такої московської людини є в повісті Іван Ранцев, один із головних персонажів повісти. Авторка улокувала його в таке середовище й атмосферу, де, здавалося б, і найгірший мусить стати добрим, але не москвин. Цей трактує все довкола себе як створене для себе, для своєї вигоди й панування, тому й поводиться, як москаль у російській імперії. Авторка змалювала цю постать вірно й переконливо, хоч навряд чи чужий читач повірить у реальність такої постаті. «Навряд» тому, що це повість фантастична, отже й персонажі мусять бути фантастичні. Вони можуть бути переконливі для нашого читача, що знайомий з ними з реального життя. До того ж постать москаля Івана Ранцева - це постать типова, в якій сконцентровано різні риси багатьох постатей московського світу. Але як тип, вона для читача необзнайомленого буде не реальною, а тенденційною. Вона і є постаттю тенденційною вже хоч би тим, що вона типова, бо такий був, зрештою задум авторки - показати незмінну суть московської душі у всяких умовинах і часах. З цього можна б висновувати певну провідну ідею, дуже важливу для малоросів і м’яких серцем слов’ян, які дурять себе надією, що з москалем можливе мирне співжиття. З уваги на ідею, яку авторка спробувала втілити в фантастично-утопійному творі, повість має соціологічно-психологічний характер, а з уваги на підхід авторки до проблеми, певну філософську настанову. Практикування теми чи ідеї з філософічного боку робить цю повість більше проблемною ніж фантастичною чи утопійною. А втім, хто казав, що проблематики не можна поєднати з фантастичністю.
Хибою повісти є те, що вона замало динамічна. Немає в ній того чинника, що живо розвиває акцію, того, що полонює читачеву уяву. Вже що як що, але коли юнацька уява, наставлена радше на фантазію, ніж на реальність, не сприймає цієї повісти з нормальним зацікавленням, то видно, що з повістю щось не гаразд у тому відношенні. Що саме? Я сказав би, що, може, ця повість не має інтригуючого елементу, або, може, конфлікти, які в ній проходять, не досить гострі. Можливо також, що її фантастика занадто нереальна, через те й не має тієї захопливої сили, яку мають інші фантастичні повісті і яку мала б ця, якби була більше реалістична і для людської уяви більше сприймальна. Та все ж таки задум авторчин цікавий і реалізація його гідна уваги, хоч цей ґатунок літературної творчости - так бодай нам здається - цій письменниці досить чужий; її спеціальність - драма. В ієрархії творів Л. Коваленко ця повість, очевидно, залишиться в тіні її драматичних творів, а тому, що в нас драматиків дуже й дуже мало, добре було б, щоб письменниця цієї ділянки не кидала, а навпаки, розвивала її, замість забавлятися в утопію.
Б. Романенчук
„Київ (Філадельфія)”, №05-06, за вересень-грудень 1958 р., с. 72-73
Оригінал статті: http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_diaspora/kijiv_filadelfija/1958_05_06_romanenchuk_b_z_mandrivki_po_knigarskikh_policjakh_l_kovalenko_rik_2245/1250-1-0-5053, http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/10941/file.pdf

Рецензія. А. Юриняка у журналі Молода Україна (Торонто) №112, за квітень 1964 р. (обережно спойлери)

Анатолій Юринякв. «Рік 2245»
Твір Людмили Коваленко «Рік 2245» жанрово слід визначити як фантастичну повість.
Є два типи фантастичних повістей (і взагалі літературних творів): в одних маємо мистецьке втілення первісних уявлень людини, тобто її уявлень на тому етапі суспільного розвитку, коли людина не почувала себе володарем світу природи, а радше його рабом; коли людина скрізь і завжди бачила й чула навколо себе владну і незбагнену дію сил природи і почувала себе в цілковитій від них залежності.
Другий тип фантастичних творів - це такі, де головні персонажі - людські істоти майбутнього світу, перетвореного і зміненого людським розумом і волею до тої міри (супроти реального світу нашої доби), що й сама людина вже в своїй поведінці й діяльності інша, не подібна на реальних людей нашого часу.
Перший тип фантастичних творів звичайно визначають як твори на демонологічній основі, другий тип - як твори науково-фантастичні. «Рік 2245» належить до цього другого типу, є мистецьким продуктом віри сучасної людини у далекосяжну силу людського розуму і волі.
Але і для цього типу (хоч, слід думати, меншою мірою, ніж для творів з демонологічною основою) міродатні нижченаведені завваги критика й філософа Вл. Соловйова:«Істотний інтерес і значення фантастичного в літературі базується на переконанні, що все, що відбувається в світі, і зокрема в людському житті, залежить, крім своїх наявних і очевидних причин, ще від якоїсь іншої причиновости, глибшої і більш об’ємної, але менш ясної. Якби життєвий зв’язок усього існуючого був такий простий і прозорий, як двічі два - чотири, - то цим фантастичне в мистецтві, отже й в літературі, було б виключене - чи назвемо його необачно «надприродним», чи обережнішим терміном «незвичайне»...
(З передмови до оповідання «Упир» Ал. Толстого).У фантастичній повісті (оповіданні, поемі, драмі) увиразнюється оце незвичайне, бувши представлене в живих образах-персонажах, що виступають у творі не ізольовано, чи, точніше, не відмежовано від персонажів «зовсім реальних», а у взаємодії з ними, так, що між першими (тобто персонажами «фантастичними») і другими (персонажами «зовсім реальними») нема неперехідної границі чи межі. Іншими словами кажучи, фантастичні елементи повинні так органічно входити і вплітатися в канву реального в літературномистецькому творі, як органічно поєднані ці первні в дійсному людському житті, щоб межі між ними не відчувалися. Бо й яка і звідки може бути межа між фантастикою і реальністю в літературно-мистецькому творі (справжньому, не «ніби-мистецькому»), коли він a priori, вже з самої натури становить творену автором дійсність, то пак вигадку!
Вимогу органічного сюжетного поєднання «фантастики» з «реальністю» добре пам’ятали відомі нам творці фантастичних повістей і драм. Досить пригадати собі «Затоплений дзвін» Ґергардта Гавптмана, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Вій» Миколи Гоголя та (беремо вже науково-фантастичний профіль) «Сонячну машину» Володимира Винниченка і «Колгосп тварин» Орвелла.
Тим часом у повісті «Рік 2245» авторка не захотіла чи не зуміла «сюжетно стопити» персонажів «старого світу», року 1945, з персонажами «нового світу», року 2245, і на всьому протязі повісти відчувається їх розмежованість, відрубність.
Персонажі «старого світу»: Юрко, Алямбек, Іван Ранцев, Петро Гаркушенко і два поіменно не названі їх супутники, оця шістка «людей із-під снігу» (бо вони 300 років - від 1945 р. до 2245 р. «проспали» під снігом, бувши заживо ним присипані після катастрофи їх літака) не воюють, не борються (за винятком одного Ранцева) проти суспільства 2245 року, в якому вони опинились, але почувають себе «внутрішніми емігрантами». Вони весь час дивуються, розпитують, а представники «нового світу» весь час їм витлумачують, повчають, наче сумлінні педагоги своїм учням. Виходить повчально, але мистецьки непереконливо. Бо читач раз-у-раз усвідомлюваний, «навертаний авторкою»: ось ці шестеро людей - це «люди з-під снігу», такі як ти, читачу, а ось там - «новосвітні», модерні людські істоти. Дивись, мовляв, наскільки вони під оглядом моральним та інтелектуальним розвинені, вищі, мудріші за тебе!
Це перешкоджає читачеві поринути в світ ілюзії, держить його повсякчас «на сторожі». У цьому «первородний гріх» повісти - цікавої задумом, багатої помисловістю (вигадливістю), що місцями реалізована таки справді по-мистецьки. Ось, наприклад, у повісті яскраво задемонстровані два головні принципи людських взаємин і взагалі співжиття в новому, вичаруваному авторським хистом суспільстві: любов до ближнього (а звідси не вбивай! - в широкому сенсі цього слова, тобто не вбивай не тільки тілесно, фізично, а й духово) і пошанування особистої волі, добровільність в усьому і скрізь, що стосується живих людей.
Очевидно, це є те, за чим людство від віків найбільше тужить, це - укохана мрія найкращих, найблагородніших людей, що присвічувала і присвічує досі всім ідеалістам людського роду. Читач, безумовно, вдячний авторці, що вона цю величну мрію пригадала і спробувала її мистецьки реалізувати.
Інша річ, що мистецька реалізація авторчиного задуму в даній повісті нерівна і в багатьох місцях залишає багато до побажання.
Про «первородний гріх» цілости ми вже попереду казали. Тепер зупинимось на важливих окремих недоліках.
Перше: явна тенденційність образу Івана Ранцева. Цей персонаж наділений від авторки лише самими негативними рисами: він брутальний, злостивий. захланний і жорстокий. Спеціальну лють і ненависть виявляє Ранцев щодо українців - він би їх всіх «утопив у ложці води».
Не будемо тут заглиблюватися в питання расології і національних характерів, бо немає в цьому й потреби. Адже давним-давно стверджено, що в кожному народі є особи добрі і лихі, благородні і негідники. Тим часом москаль Іван Ранцев заступає в повісті всіх москалів, бо ще якихсь інших виразників московства в творі нема. Але це ще не все. І. Ранцев у повісті «Рік 2245» - не лише образ народу (московського), але водночас і образ червоного московського імперіалізму, отже образ режиму, кремлівської більшовицької влади. Таким чином авторка, представляючи одне і друге в одному образі-персонажі, ставить знак рівности між ними, ототожнює московський народ і сучасний московський режим.
Ось як Ранцев освідчується Джекові (людині вже «нового світу»):
«Ти пам’ятай оце слово: визволення! Це, браток, чудове слово! Кращого й не знайти, якщо хочеш щось собі зорганізувати... І ще у передостанню війну - ми її другою світовою звали - так ми тоді нічого іншого не робили, як тільки визволяли... Австрію визволили, Польщу, чехів також, ну а про румунів і мадярів і говорити нічого - тих ми одним дихом визволили... А тоді ще половину Німеччини! От, браток, було життя! Я собі тоді в Чехах радіо зорганізував, а в Австрії - годинники...»
Отак хвалькувато-нахабно продемонструвавши грабіжницький характер зовнішньої політики червоної Москви, Іван Ранцев у дальшому розкриває головну підставу її внутрішньої політики - жорстокий, несусвітній терор.
«Я колись полонених на Сибір одвозив - от коли я завів порядок! Поворухнутись боялися... Та що там поворухнутись! - глянути вбік не сміли!... Коло нього його рідний брат падає, бо вже далі йти не може, а він і не гляне - дивиться вперед і йде! Бо знає, що і йому тут же каюк буде! От, брат, де була дисципліна!.. Нічого, підожди, ми і тут її заведемо... Навіть без великого труду... Ваші люди - ніжні, легенькі люди... Ми таких живо приструнимо!..
- А навіщо ж нам їх приструнювати? - питав Джек.
- Як навіщо? Щоб вони нас слухались! Як же ми будемо ними правити, коли не буде страху?... Ні, брат, без страху нема послуху».
Коли б цей бридкий персонаж був лише мистецьким образом московського сучасного режиму, - ми ледве чи мали б претензію до авторки. Але - як сказано вище - він є водночас образом цілої московської нації. Явна політична тенденція, що вражає читача!
Позатим завелике місце і значення, приділені Ранцеву, обтяжують повість композиційно, а в парі з цим прислонюють цим «ходячим образом злоби й ненависти» основний аспект повісти - дати візію майбутнього суспільства. Переяскравлена сила, потуга Ранцева (він довго бешкетує в «новосвітньому» суспільстві - і воно не може дати собі з ним ради) тим самим пропорційно зменшує потягальну силу, «імпонуючість» образу нового суспільства, суспільства доби «року 2245».
Більше того: читач констатує в мистецькому зображуванні сюжетної лінії взаємин «Іван Ранцев - нове суспільство» (точніше, провід нового суспільства) виразну непослідовність і суперечність. Бо, з одного боку, демонструється досконалу організацію нового суспільства, мудрість і всемогутність (технічну і всяку іншу) його провідної верстви - отих очетів, омем і особливо «старших», а з другого боку - їх безсилість упоратися з Ринцевим (безсилість чи фальшиве «непротивлення злу», - від чого читачеві не легше!). І це в обличчі смертельної загрози від Ранцева (що посідає атомбомбу і не скриває свого наміру знищити нею ненависний йому «новий світ»)!
І далі. Як ми вже зазначали, попереду в повісті яскраво показано огиду «нових людей» (тобто людей дати «року 2245») до убивства. Найменше насильство - фізичне чи духове - завдає людям «нового світу» нестерпних моральних і фізичних страждань (у повісті показано, як у «нових людей» - свідків брутальної поведінки Ранцева - аж виступає на тілі кров!). І все-таки... ніякого іншого засобу знешкодити Ранцева мудрий провід нового суспільства не знаходить, як тільки... убивство. Убивство Ранцева - хоч не своїми «новосвітними» руками, а руками «старосвітнього» Юрка! Українець Юрко знищує москаля Ранцева - знову виразна тенденційність, «політичне підтягання» повісти-утопії до політичних проблем нашого сьогодні.
Прикметно (і від’ємно для ідейного звучання повісти), що сцена лютої битви Юрка з Іваном Ранцевим відбувається на очах жінок: Марії, Юркової коханої дівчини, і Омем - Маріїної матері, при чому обидві вони хочуть смерти Ранцева. Це читача вражає, бо він призвичаєний думати, що навіть у нинішньому недосконалому суспільстві жінка є носієм ніжности і добросердя. А в майбутньому, мовляв, і поготів!
І, нарешті, - про романічну лінію сюжету: Юрко - Марія. Наявність цієї сюжетної лінії законна, так би мовити, вже a priori: що то була б за повість (авторка вживає означення «роман», роман-утопія), де не було б кохання і закоханих!
Але читач мав би право сподіватися, що це буде кохання «на вищих нотах» (як і належало б у новому суспільстві). Ці «вищі ноти» - глибину і досконалість, інтегральну повноту кохання мала б ініціювати і репрезентувати в першу чергу Марія, як людина нового світу. Тим часом Марія зовсім не має наміру будь-кого кохати, бо й потреби в цім не почуває: вона готує себе до наукової діяльности. А щоб мати «святий спокій» від можливих спокус з боку «біології», вона, Марія, вже почала заживати відповідних таблеток.
Що ж робить Юрко? Він вихоплює таблетки з рук Марії і жбурляє їх геть, а сам, супроти волі Марії, впивається в її уста міцним поцілунком. Іншими словами кажучи, застосовує до представниці нового світу власне «старосвітнє» насильство. І цим способом осягає перемогу, перемогу «старого» над «новим». Отже і тут візія нового світу не дописала! Марія пізніше навіть заявляє матері, що вона Юрка кохає, і в часі бійки Юрка з Ранцевим активно допомагає першому, подавши йому до рук каменюку і тим забезпечивши Юркову перемогу.
Хочемо ще спинитися на принципі добровільности в суспільстві «року 2245», як він мистецьки зображується в повісті. У новому суспільстві кожен готує себе до такої діяльности, яка йому до вподоби, і взагалі робить те, що йому подобається, і стільки і так довго, скільки йому хочеться. А не хочеться комусь робити нічого - то й не робить нічого - і ніхто тим не цікавиться. У повісті, в певному її місці, подано гротесковий (не позбавлений мистецьких ознак яскравости і пороконливости) збірний образ ледачих - власне отих любителів «нічогонероблення». Вони лежать, вигріваються на сонці, деколи мандрують без усякої цілі більшими чи меншими гуртами, аж поки комусь з них не набридне ледарювати - і він береться за ту чи іншу працю. А працювати завжди є де, і то за власним уподобанням. Оскільки харчування людей нічого не коштує, бо їх харч, чи їжа - таблетки, якими повні поставлені в певних місцях «харчові колонки» (щось як у «старому світі» колонки з бензиною для авт), то стимулом до праці, до трудової діяльности є тільки охота, внутрішня потреба і приємність.
Іван Ранцев сам не любив праці, вважав її людським прокляттям (він натомість мав жадобу влади) і пристав був до гурту «ледачих», маючи потайну думку підкорити їх собі і використати як знаряддя своїх планів здобути владу й панування в «новому світі». Скоро, однак, переконався, що «ледачі» для цих його планів цілком не надаються. І тоді, власне, він остаточно постановив собі знищити новин світ любови і волі, знищити тою самою атомбомбою, яку він, Ранцев, 300 років тому віз у літаку для підбою вільної Америки. І ось Юрко (Україна!) ударемнив цей пекельний замір москаля Ранцева.
Отже знову - виразне перегукування з сьогоднішніми «актуаліями», настирливе підсування читачеві політичної злободенности. Підсування, з нашого погляду, недоречне, бо надто тенденційне.
І все-таки, попри всі вказані мистецькі хиби, повість «Рік 2245» Людмили Коваленко - твір вартий уваги, багатий цікавою помисловістю і широкосяжних думок. Ми щиро радимо його українському читачеві як змістовну, небуденну лектуру. Він позитивно вирізняється з-поміж великої кількости творів ніби красного письменства наших авторів у вільному світі, творів, про які не раз зовсім нема що сказати - хіба лише те, що автор марно витрачає час і папір. Шкода, що в книжці досить багато коректорських недоглядів і що в частині тиражу прикінцевих двадцять сторінок надруковано двічі, а рік видання не позначено.
А. Юриняк
„Молода Україна (Торонто)”, №112, за квітень 1964 р., с. 18-19
Оригінал статті: http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_diaspora/moloda_ukrajina/1964_112_jurinjak_a_rik_2245/1251-1-0-5079

Рецензія. Л. Залеської-Онишкевич у журналі Сучасність (Мюнхен) №1 (109), за січень 1970 р. (обережно спойлери)

Літературна творчість Людмили КоваленкоЛюдмила Коваленко-Івченко - це людина високого громадського почуття, яка завжди ставила загальні, українські справи вище своїх особистих. Ось так останні два роки свого життя вона присвятила підготові та редагуванню енциклопедії українознавства для молоді. Головне останній рік її життя майже повністю поглинений цим ділом. Ще минулого року Покійна детально розшукувала і студіювала історичні джерела про О. Безбородька і почала писати історично-біографічний роман про нього. Останніми місяцями Покійна розказувала, як уже навіть у снах цей роман немов сам себе продовжував, постаті нагадували про себе, але вона вважала, що треба закінчити енциклопедію, а потім продовжувати свою письменницьку працю. З великою втратою для нашої громади відійшла взірцева громадянка, яка могла ще стільки зробити для нашої спільноти.
У вересні 1968 року українська громада у США відзначила сімдесятиліття Людмили Коваленко. Ця стаття писалася ще за життя письменниці, яка померла 13 червня 1969.Тому сорок шість років, коли Людмилі Коваленко (замужем - Івченко) було 25 років, появилося друком її перше оповідання «Кулька». Від цього (1923) до 1929 року друковано ще яких шість її оповідань у таких журналах: «Нова громада», «Червоний шлях», «Життя і революція» та «Глобус». Після процесу СВУ, па якому суджено її чоловіка, відомого тоді письменника Михайла Івченка, творів Людмили Коваленко до друку більше не приймали. Літературну діяльність вона продовжувала вже на еміграції. Гумористичні чи сатиричні твори Людмила Коваленко підписувала псевдонімом Л. де Маріні. Так вона підписувалася часто в журналі «Громадянка», який вона видавала в Німеччині, та у збірнику МУР’у.
З погляду жанрів творчість Людмили Коваленко дуже різноманітна, що ж до провідної ідеї (чи радше мотивації) - ні. Майже кожний твір письменниці має якесь відношення до української справи. Це можна й підтвердити її власними словами (хоч написаними з певним докором): «Ми, українські еміграційні письменники, звичайно, не сміємо навіть думати про те, щоб писати щось поза нашим «хрестовопоходним» обов’язком - допомагати українській справі, допомагати Україні та її народові. Так званої розвагової літератури у нас майже нема, та, можливо, й не могло її бути, як нема майже в нас і літератури для літератури, бо нема пошани до творчости, до праці письменника»[1]. Цей ЇЇ підхід чи майже місія виринає в її творах свідомо і підсвідомо (в приватних розмовах авторка заперечує, що в неї таке планове наставлення).
Тут нам неприступні твори авторки, друковані ще в двадцятих роках (авторка їх також не мала), тому ми зупинимося на огляді її пізніше друкованої творчости. По різних журналах видруковано яких десять оповідань, які не включені в збірки. Окремими виданнями вийшли: дві збірки оповідань - «Віта нова» і «Давні дні», роман-утопія «Рік 2245», збірка п’єс «В часі й просторі» і трилогія повістей «Наша не своя земля» («Степові обрії», «Прорість» та ще в друку «Її окрадену збудили»).
Жанрові форми творчости письменниці включають короткі оповідання-новели, наукову фантастику, п’єси та повісті.
НОВЕЛИ
Новели - це жанр, з яким авторка вступила в літературу і до якого далі часто повертається. Проблематика в її новелах буває релігійна («Віта нова», «Багато званих»), історична («Дві краси», «Войнаровський»), психологічна («Парис і Олена», «Звільнення»), соціологічна («Жаби») чи політична.
У Л. Коваленко завжди яскраво виходять персонажі, а епізоди цікаві й реалістичні, тому її новели користуються успіхом.
Найефектніші її новели - історичні. Пізнати, що авторка старанно розшукує джерела, дані, поки береться до того, щоб їх сплести у відповідний сюжет і підібрати якийсь напружений епізод. Таким є оповідання «Дві краси» - про двох жінок у житті Тараса Шевченка. Хоч тут властиво нема одної напруженої ситуації, а є кілька епізодів з заздалегідь відомим вислідом - новела читається з інтересом аж до самого кінця.
Майже всі новелки Л. Коваленко мають потрібні жанрові елементи: сукупність дії, малу кількість сформованих уже персонажів, напружену дію і часто несподіване закінчення. У деяких з них авторка, на жаль, не лишає нічого недоговореного. Переживання висловлені дуже недвозначно, а психоаналіз детально розвинений. Наприклад, оповідання «Звільнення» має психологічну тему: Марійчин любий, Богдан, помер, і його близький друг, Василь, з часом признається Марійці, що її любить. Марійка хоче бути вірною Богданові, а Василь у всьому намагається наслідувати і перевищити Богдана. Тема цікава, але - всі думки й міркування Марійки про Василя занадто детальні. Марійка прямо Василеві й пояснює, що він не мав ніколи своєї ідентичности, тільки завжди був тінню Богдана, і тому він також ніби її любить, а насправді тільки наслідує покійного друга. Тут все вияснене і нічого не залишено читачеві.
Після таких роз’яснень читачеві нема над чим думати, нема чого відгадувати, неначе авторка боялася, що не всі зрозуміють, тож треба їм все гарненько викласти. Частинна причина цього, мабуть, у тому, що авторка не любить вживати символів. Також здається, що в нас немає спільної мови між письменниками та читачами. Посередники між цими групами, критики, якщо існують - свого завдання не виконують, і тому деякі автори можуть думати, що читацька публіка складається з наївних, невибагливих людей.
При великій кількості позитивного у новелах Людмили Коваленко зауважуємо в неї ще другу ваду - незавершеність твору. Ось оповідання «Войнаровський», базоване на історичних даних, переплітане антимосковськими політичними та соціологічними коментарями - і все це дуже вдале. Та тут розчаровує нас - кінець. Коли попередні історичні факти були вдягнені у форму оповідання, то воно повинно ж так і бути закінчене. Тим часом авторка дає останній уступ немов у формі хронологічної нотатки літопису («Так було вивезено з Європи першу жертву примусової репатріації...»)[2], підриваючи не тільки жанрову форму, але й ефект цілого оповідання.
П’ЄСИ
Авторка написала досі шість п’єс (чи радше п’ять п’єс та один діалог), які видруковані у збірці «В часі й просторі». З них три об’єднані назвою «В простора: Україна» (п’єси «Домаха», «Ковальчуки», «Приїхали до Америки»), а решта - спільним заголовком «В часі: Жінка» (це п’єси «Ксантіппа», «Героїня помирає в першім акті» і «Неплатонівський діалог»).
Як давній уже жанр драми, так і різнорідні дефініції о