Дичка
З ЕТНОГРАФІЧНИХ експедицій
Рецензії та огляди
# В. Зютек
Dziczka «Tradycyjne pieśni Z Ukrainy», Konador, 2009, PL
Дебютне видання польсько-української співочої групи «Дичка» – це результат зустрічі кількох людей, захоплених традиційними українськими піснями, а також результат родинних зв’язків, які утворилися між співачками. Це теж ефект етнографічних експедицій в Україну. Цей гурт змусив мене переосмислити народний спів, сенс його пошуку, участь у курсах таких пісень.
«Дичка» – це гілочка, що відростає від материнського дерева. Група – це молоді дівчата під керуванням материнської руки Тетяни Сопілки.
Після того, як вмикаєш диск – почуєш п’ятнадцять українських пісень, які дівчата представляли під час курсів, зокрема, в Етнографічному музеї.
Я глибоко ціную велику пристрасть, з якою ці пісні збиралися й співалися, адже я сам – людина сильних захоплень в інших сферах, тому знаю, що це значить. Акт творення є чимось великим і беззаперечним, природним прагненням кожної групи передати частину своєї пристрасті на диск, підсумувати певний період своєї творчості й існування. З іншого боку – ці пісні я вже чув. У мене є вдома диски «Древа», «Верховини», «Веснянки», «Буття» й «Божичів». У «Традиційних піснях з України» – єдиний моноліт жіночих голосів, завдяки чому виникають асоціації з жіночими піснями «Древа». Це ж та сама школа й ті самі пісні. Музичний музей? Мене цей диск трохи... підвів, немає в ньому оживляючого духу, це просто металеве кільце з традиційними піснями, які добре заспівані, проте чогось мені бракує... Скоріше візьму «ДримбуДаДзиґу», «ДахаБраху» і навіть «Хутір»; а якщо схочу послухати традиційних пісень – то візьму «Верховину», диски котрої вийшли набагато раніше, проте, незважаючи на плин часу, звучать для мене більш свіжо.
Я постійно стою перед дилемою: чи в містах треба співати точно так, як колись у селах співали? І чи треба цього вчитися, якщо люди в селах мали це просто в крові – чи треба взагалі перебирати цю манеру від них? Я, людина з міста, починаю втрачати зв’язок з культурою такого типу, яка стає для мене так само екзотичною, як і звуки Чорного континенту. Ці пісні – не про мене, вони – не про те, що мене оточує. У мене в місті є фольк-рок та гіп-гоп, місцеві різновиди диско-музики і трохи фольк-металу. З іншого боку – визнана класика, як «Древо» чи «Верховина». Однак це тема, що далеко виходить поза межі диску «Дички». Тому залишаю слухача з цим диском – нехай він його оцінить. Насамкінець хочу додати – я шаную працю авторів, що була зроблена, шаную також пристрасті групи, ще б охоче побачив живий виступ гурту – однак найбільшу радість принесло б мені поєднання такої музики з роком чи електрикою. Що теж свідчить, що диск «Дички» не залишає слухача байдужим, а змушує щось переосмислити. І це важливо.
«Наше слово» №9, 28 лютого 2010 року
Гість
