ТРИРОВІ ЖІНКИ
1996 року Ларс фон Трир створює кінокартину «Розсікаючи хвилі», яка стане першою стрічкою його нової трилогії під умовною назвою «Золоте Серце». Головними героями цієї трилогії, як, зрештою, і всіх його наступних фільмів будуть жінки, котрі переживають непростий період у своєму житті.
Задум стрічки
«Розсікаючи хвилі» виник у Трира під впливом книжки «Золоте серце», яку він прочитав у дитинстві, і в якій ідеться про дівчинку, що та усе віддає іншим, нічого не лишаючи собі.
Головню ж героїнею фільму Трира стала дівчина на ймення Бес, яка виходить заміж за нафтовика Яна і згодом перебуває з ним у тривалій розлуці через специфіку його праці. Оточенням Бес є сувора протестантська громада, котра не знає компромісів і не дуже толерує чужинців. Бес часто звертається до Бога і, як їй здається, отримує від нього відповіді. Одного разу, важко переживаючи розлуку, героїня просить Бога прискорити зустріч із коханим. Її бажання збуваються, проте у жорстокий спосіб – Ян отримує важке поранення під час виробничої аварії.
Згодом він опиняється у критичному стані, і тепер його може порятувати тільки диво. Бес отримує від Яна настанови і фактично жертвує собою в ім’я коханого.
Другу картину з трилогії «Золоте Серце» Трир зафільмував 1998 року. Вона має назву
«Ідіоти» й належить до фільмів, що створені за допомоги правил «Доґми 95» – естетичного маніфесту, написаного Триром разом з іншим данським режисером, Томасом Вінтерберґом.
«Ідіоти» розповідають історію жінки на ймення Карен, яка після сварки з власною родиною опиняється у комуні молодих людей, що ті на публіці вдають із себе розумово відсталих. Практика ця називається «розбуди свого внутрішнього ідіота», і суть її в тому, аби вести себе підкреслено ірраціонально та непередбачувано, порушуючи соціальні правила. Поведінка ця – явно провокаційна та зухвала, проте вона може дати несподівані естетичні й терапевтичні результати.
Карен проходить повний шлях ініціації: на початку вона не розуміє поведінки товаришів, та згодом сама включається до гри. У фіналі ж героїня повертається до рідних, проте її внутрішній ідіот не знаходить з ними спільної мови.
2000 року Трир завершує трилогію «Золоте Серце» екстраваґантного та дуже ефектною стрічкою
«Та, що танцює в темряві», яка здобуває «Золоту пальму» Каннського фестивалю й робить із режисера правдивого класика світового кіна. У цій картині Трир ізнову розповідає про молоду жінку, цього разу еміґрантку з Чехословаччини Сельму, яка прибула до Сполучених Штатів, аби врятувати власного сина від спадкової хвороби.
Одного дня її грабує сусід, поліцейський Білл, який не може розплатися з боргами. Сельма просить повернути гроші, проте її прохання залишаються непочутими, більше того, Білл сам звинувачує Сельму в крадіжці. Жінка вбиває поліцейського, опиняється на лаві підсудних та отримує смертний вирок.
Перед нами зразкова героїня Трирового світу, правдиве Золоте Серце, дуже раціональна та міцна конструкція, яка відмінно працює завдяки винятковій режисерській майстерності.
2009 року фон Трир випускає стрічку
«Антихрист» – експериментальну історію про жіночу депресію та одержимість, у якій можна побачити навіть мізогінію, себто ненависть до жінок.
Ця картина знята поза трилогіями – вона започатковує новий цикл фільмів режисера і нового жіночого персонажа. Цього разу йдеться про світоглядну та екзистенційну кризу, яку спричиняють певні негаразди і в особистому життя героїні, і в довколишньому світі, непідвладному для неї. В «Антихристі» криза спричиняється смертю дитини, яка гине через неуважність батьків.
Героїня тут не носить імени, і її криза на самому початку виглядає цілком універсальною скорботою, яку можна подолати перевіреними засобами психотерапії. На початку все ніби так і розгортається, лікування прогресує, проте одного дня у жінці відкриваються незнані глибини.
«Антихриста», за словами фон Трира, спричинила його власна депресія, котру режисер здолав, зафільмувавши цю стрічку. Показово також, що Трир приписав свою депресію жінці, а не чоловікові. Якось коментуючи цю свою відданість жіночим персонажам, майстер зазначив, що йому простіше висловлювати свої ідеї через жінок, ніж через чоловіків, бо у чоловічій версії усе виглядає надто брутально і сповнене нестримного насилля. Однак, жіноче насилля в «Антихристі» не менш брутальне, ніж чоловіче, більше того, фінал цієї історії по своєму показовий: чоловіка оточують тисячі жінок без облич, ніби позначаючи собою своєрідне позачасся, з якого йому не вибратися довіку.
2011 року Ларс фон Трир випускає стрічку
«Меланхолія», в якій демонструє одразу двох жіночих персонажів, двох сестер, Жюстіну та Клер, які займають протилежні позиції щодо ймовірної всесвітньої катастрофи. Картина виходить напередодні так званого кінця світу, начебто пророкованого календарем майя, і потрапляє до низки тематично подібних кінотворів. На цьому досить розмаїтому тлі режисерові вдалося зняти не просто ориґінальний фільм, але й розвинути свої улюблені теми.
Цього разу йдеться, власне, про стоїцизм як життєву філософію. Нею володіє одна із сестер, Жюстіна, яка, розуміючи всі наслідки зіткнення двох планет, Землі та Меланхолії, не шукає якогось гаданого порятунку, що той може міститися і в діях, і в людських переживаннях, а приймає загибель як даність.
«Меланхолія», ймовірно, найвишуканіший та найпесимістичніший фільм фон Трира, який парадоксальним чином, а по-іншому в цього кінематографіста й не буває, дарує людині надію. І ця надія, власне, у вмінні опанувати себе через близькість смерти, через позбавлення людини ілюзії безсмертя.
Вночі ж із 1 на 2 червня о 01:35 в «Арґументі-кіно» –
«Доґвіль», перша картина з трилогії «Америка – країна можливостей». І тут ідеться про жінку-ідеалістку, яка намагається пробудити в довколишніх людях їхні найкращі якості. Для цього вона використовує власну покірність, яка провокує ближніх на протилежні вчинки.
Ґрейс не схожа ні на Золоте Серце з попередньої трилогії, ні на пізніших жінок-у-стані-кризи, про яких режисер фільмуватиме далі. Тут ми маємо справу не стільки із самопожертвою жінки в ім’я ближнього, скільки з її погордою, яка стає центральною темою у фільмі. Погорда Ґрейс, яка вірить, що люди варті поваги і з ними не можна чинити, як із собаками, стане причиною не тільки гіркого розчарування героїні в людській природі, а ще й призведе до однієї з найвиразніших та найпарадоксальніших у світовому кіні трагедій.
У цій першій частині трилогії, яка на сьогодні ще не завершена, Трир вивів на авансцену жінку-мислителя та жінку-провокатора, котра найповніше утілила мистецькі методи й світоглядні принципи свого творця.
(C) Арґумент-кіно
Гість
