СОФІЯ КОППОЛА, ПІД ПИЛЬНИМ ПОГЛЯДОМ
Американська акторка, сценаристка й кінорежисерка Софія Коппола дебютувала у кіні ще немовлям, у першій частині «Хрещеного батька». Сцена хрещення виявилась символічною, бо відтоді Софія стала невіддільною складовою доволі численного кінематографічного клану, очолюваного патріархом роду? Френсісом Фордом Копполою.
Однак їй ніяк не вдавалося лицедійство, Софія не володіла акторською технікою, вона відверто соромилась камери і в кадрі виглядала не зовсім органічно, особливо ж поряд із партнерами-професіоналами. Її остання з’ява у великобюджетному фільмі відбулася також у «Хрещеному батькові», у третій частині, де вона зіграла доньку Майкла Корлеоне Марію. Ця її роль отримала багато критичних відгуків і призвела до відмови Софії від акторської кар’єри.
Софія Коппола у фільмі "Хрещений батько 3"Її подальша робота в кіні пов’язана з написанням сценаріїв та режисурою. А свій повнометражний фільм Софія Коппола створила 1999 року, адаптувавши до кіноекрану роман американського письменника Джефрі Євґенідіса
«Діви-самогубці». В основу сюжету покладено метафоричну історію про п’ятьох сестер, які живуть під тиранією своїх релігійних батьків, бунтують проти них, а згодом здійснюють колективне самогубство.
Важливе місце в картині, як і в романі, посіла матеріальна складова історії. Фільм огорнутий серпанком ностальгії та меланхолії, у ньому життя і смерть супроводжуються невимовною красою та взагалі чимось принципово несказанним, непідвласним раціональному. Проте це невимовне залишає свій матеріальний слід, серію своєрідних фетишів, які будять і тривожать пам'ять. Згодом подібна атмосфера стане ключовою у фільмах Софії Копполи.
Окрім того, герої її картин дуже часто опинятимуться під наглядом інших. Ідеться не тільки про якийсь формальний нагляд, обмеження свободи, але й про залежність людини від чийогось погляду. У «Дівах-самогубцях» таких поглядів два: спочатку пильних батьків, які стережуть своїх доньок від якихось надто, як їм здається, ризикованих вчинків, а згодом – погляд сусідських хлопчаків, яких заворожує загадковість сестер. І в обох випадках ці погляди надто поверхові, однаково далекі від розуміння суті речей, фактично сліпі.
2003 року Софія Коппола фільмує
«Труднощі перекладу» (або ж «Загублених у перекладі») –? стрічку про двох американців, які випадково стрічаються в Токіо та стають близькими, незважаючи на різницю у віці та соціальному статусі.
Важко визначити головного героя цієї картини, бо увага авторки розподілена між ними обома фактично однаково. З одного боку, ми бачимо літнього актора Боба Гарріса, який прибуває до Японії задля рекламної кампанії місцевого віскі, з іншого ж – молоду випускницю коледжу Шарлотту, котра до Японії прилетіла з чоловіком-фотографом. Обоє одружені, обоє самотні, обоє намагаються віднайти сенс власного життя.
Завдяки вдалому композиційному рішенню, яке ділить увагу глядача між двома персонажами, а також завдяки дещо меланхолійній камері фільм виглядає напрочуд легким та елеґантним. Також розподіляючи увагу глядача між подіями в інтер’єрі та на вулицях Токіо, режисер досягає певного балансу поміж внутрішнім і зовнішнім, поміж юністю та зрілістю, між чоловічим та жіночим. І близькість тут досягається делікатними методами: через обмін поглядами, через дотики, через щось принципово невловиме та невисловлене. За цю стрічку Софія Коппола отримала свого першого «Оскара» у номінації найкращий ориґінальний сценарій.
Свій наступний фільм
«Марія-Антуанетта» Коппола знімає у Франції. І в цій картині вона робить наступний крок уперед, міксуючи теми своїх попередніх фільмів і додаючи нових елементів. Стрічка розповідає про життя австрійської принцеси, яка стала спочатку дружиною французького дофіна, а потім короля Франції Людовика XVI. Це ще одна історія про таємничу дівочу душу та мандрівку на чужину, тільки цього разу ми не побачимо своєрідного балансу, певної гармонійної пари, як це було у картині «Труднощі перекладу».
Важливою складовою цього фільму є не тільки емоційна, але й – знову ж – дуже виразна матеріальна складова. Перебуваючи під прискіпливим наглядом французького двору та змучена вимогами своїх австрійських родичів, які прагнуть від неї політичної активности, Марія-Антуанетта шукає розради у дрібницях, віддаючись радості споживання та солодкому життю на тодішній манер.
Цей фільм частенько звинувачують в антиісторизмі, у тому, що режисерка принципово уникала політичних реалій того часу, фокусуючи свою увагу на переживаннях молодої королеви, які також, на думку істориків, були геть іншими, так само, як і костюми, манери і взагалі увесь антураж. Нічого не заперечуючи, Коппола каже, що тільки хотіла олюднити історію, зробити її близькою сучасникам, власне, самій собі.
Вночі з 8 на 9 вересня о 01:25 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО – передостанній фільм Софії Копполи
«Десь». Ця стрічка веде мову про актора середніх років Джонні Марко, який ніяк не може віднайти ні душевного спокою, ні насолоди у своєму житті. І якщо припустити, що картина «Марія-Антуанетта» –? це розвиток героїні Шарлотти з «Труднощів перекладу», то стрічка «Десь» розвиває іншу лінію, лінію чоловіка, Боба Гарріса, також актора і також знаменитості.
Теми лишаються ті самі: самотність у натовпі, потреба у близькості, елітне споживання, відсутність власного дому.
Софія Коппола з акторами на знімальному майданчику "Десь"Наявні в цій картині й пильні погляди, під якими опиняється герой. Це погляди кінокамер і телекамер, погляди журналістів, погляди випадкових перехожих, які впізнають знаменитість. Єдиний спосіб сховатися від цього тотального спостереження –?відшукати власний шлях, яким би дивним та суперечливим він не був. Стрічка «Десь» не стала особливим одкровенням для широкого глядача чи втаємничених критиків, проте вона несе у собі великий потенціал для нових прочитань.
Це небагатослівна, загадкова картина, чимось схожа на саму нашу героїню – на Софію Копполу.
(C) Арґумент-кіно
Гість
