Рецензія про фільм для Телекритики
"Четверта хвиля" Хто побачить цей фільм?
Любовь Журавлева, для «Телекритики», 17.03.2009
Попередній був куплений НТКУ за дванадцять гривень.
Що б не говорили, стіни студії наукових популярних фільмів ще не повністю вкрилися павутиною. У минулому році в цих самих стінах її наступник, «Національна кінематека», створила десять стрічок на державні гроші. Інша справа - навіщо Міністерство культури замовляє кіно, яке у нас ніхто так і не побачить.
Тема чергової прем'єри, яка відбулася 11 березня в Будинку кіно, - відтік інтелектуалів з України. Навіть дивно, що державу турбує ця тема. У радянський час у такому замовленні обов'язково передбачався б хоча б якийсь підступ. Приміром, їдуть і втрачають статус, ім'я, професію, оточення. Побитий приклад - доктори наук, що продають сірники. Їхні дружини - няньки, доглядальниці, прибиральниці.
Але в цьому фільмі - «Четверта хвиля», сценаристів Валентина Марченко та Ігоря Жука - все чесно. У сенсі, немає тих колишніх радянських протиставлень. Немає чорного і білого. Присутні швидше полутона. Є два друга - музиканта, виконавця, диригента. У студентську пору їх надихнули Карпати. Один студент - Володимир Зубицького, написав музичну композицію «Гори мої». Іншого боку - Микола Гобдич, аранжувати її, і поставив з оркестром і хором. На цьому їхні шляхи розійшлися. Зубицького подався в маленький італійський містечко Ланчеано. «Що шукає він в краю чужому?». Гроші, комфорт, славу? Нічого такого. Нічого, крім можливості займатися улюбленою справою і не померти з голоду. Однак йому, мабуть, більш здібним, еміграція мстить, забравши можливість писати, як раніше, свою музику. Історія еміграції підказує, що він у цьому не самотній. Приміром, та ж трагедія переслідувала далеко від батьківщини Рахманінова.
Але повернімося до двох друзів. Один - Микола Гобдич - залишився в Україні. Він керує муніципальним хором і їздить на іномарці. Другий - Володимир Зубицького - дає приватні уроки, виступає із сольними концертами по Італії, працює в оргкомітеті престижного фестивалю, але їздить на велосипеді по вузьким італійським вуличках. І не питання, кому з них в даний момент живеться краще.
Акцентами у фільмі є голос «Радіо Свободи». Голос журналістки Ірини Костенко. З 2001 року спостерігається четверта хвиля еміграції. Вона лояльніша попередніх, оскільки в демократичну Україну завжди можна повернутися. Адже перші виїжджали з окупованих територій (Австро-Угорщиною, Польщею) або «занавешенного» Радянського Союзу. Нині їдуть з вільної України. І повертаються рідко.
Але й не це прикро, а те, що українці, реалізували себе за кордоном, приносять славу, можливо - не відразу, і не своїми успіхами, а досягненнями своїх учнів, не Україні, а тій країні, яка допомогла їм реалізуватися. Документальний фільм «Четверта хвиля» наповнений романтичними кадрами, музикою і цікавими режисерським знахідками Вікторії Мельникової. Головне - він змушує задуматися про те, що нам є що втрачати. Зараз здається, що історію роблять політики. Пройде час, і в ній залишаться зовсім інші імена: вчених, живописців, скульпторів і композиторів. До речі, в періоди воєн та економічних спадів ці люди менше всіх захищені. Як нагадати про це, якщо для документальних фільмів в нашій країні давно немає прокату, якщо телеканали, які нині буяють повторами, не в змозі придбати більш рейтингові картини? Але в даному випадку справа не в грошах. Забавно, але минулий фільм «З найкращими побажаннями, Енвер» про джаз-гітариста, створений два роки тому на цій студії цієї ж командою, був проданий Національної телекомпанії України за дванадцять гривень!
Може, продюсерам варто торгуватися?
Тепер все частіше документальні фільми «Національна кінематека» дивляться іноземці. Їх замовляє для закритих переглядів Міністерство закордонних справ. Після чого їх купують і показують в інших країнах або на міжнародних фестивалях. За останні сім років студія заробила 25 призів, а українці так і не дізнається, за що.
Джерело:
http://satsat.info/179520-post96.html
Гість
