ЗАХІДНІ НІМЦІ ПРО НІМЦІВ СХІДНИХ
Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року призвело не тільки до ліквідації Німецької демократичної республіки як держави, а ще й цікаво відгукнулося в німецькій культурі. Особливо ж – у тамтешньому національному кінематографі.
Загалом, у сучасному німецькому кіні сформувалося два погляди на НДР – перший погляд відносно апологетичний, ностальгійний, а другий – одверто критичний.
Перший переважно представлений картинами у жанрі комедії, де східнонімецьке життя показане з легкою іронією, не зважаючи на всі труднощі комуністичного режиму. Прикладом такого кіна є стрічка «Сонячна алея», підліткова музична комедія про особливості дорослішання та інші супутні цьому віку негаразди й здобутки. В центрі сюжету – кілька друзів-старшокласників, які живуть на прикордонній із Західним Берліном вулиці, слухають заборонену музику, спільно проводять час та неодмінно закохуються.
Попри те, що в цій історії вистачає драматизму й присутня навіть смерть, її сюжет доволі невимушений, загалом умовний, а подекуди навіть ґротесковий. Персонажі фільму – радше маски, інколи карикатури, які не стільки воскрешають життя Східної Німеччини, скільки його заново вигадують.
Ще однією картиною, яка радше ностальгійно, аніж критично змальовує життя в Німецькій демократичні республіці, є трагікомедія
«Ґудбай, Лєніне!», що вийшла на екрани 2003 року й мала широкий глядацький успіх. Фільм оповідає про такого собі Алекса, мати якого внаслідок інфаркту впала у кому напередодні падіння Берлінського муру. За дев’ять місяців її безпам’ятства сталися епохальні події, які б мати навряд чи пережила через свою відданість комуністичній ідеології. Тому Алекс конструює для неї паралельну реальність, відтворюючи побут і культуру неіснуючої вже держави.
Фільм по-своєму переконливо демонструє механізм остальгії, себто ностальгії, туги за Східною Німеччиною, показуючи не тільки милі побутові подробиці чи певні традиції, а ще й потребу самих людей, самих німців у самообмані та ілюзії. Герої цієї картини добровільно жили у замкненому світі, свідомо обмежуючи себе та відмовляючись від свободи.
За жанром трагікомедія, фільмова історія закінчується смертю матері – фактично смертю НДР, яку не може зупинити ні люблячий син, ні спокута давніх гріхів, ні приймання гіркої реальности. Історію не повернути, проте минуле важко витравити з пам’яті.
Кінокартини ж, де критично оповідається про життя у Східній Німеччині, зі свого сюжету максимально виключають умовність чи фантастичні допущення. Здебільшого, це реалістичні драми, в яких детально змальовується повсякденний авторитаризм східнонімецької держави.
Яскравим прикладом такого кіна є стрічка
«Тунель», де йдеться про реальну історію втечі зі Східного Берліна гурту його жителів. Сюжет розпочинається незадовго до побудови Берлінського муру й зосереджується на кількох потенційних еміґрантах, які планують перейти до Західного Берліна. Декому з них це вдається, інші ж потрапляють до рук таємної східнонімецької поліції.
Головним героєм картини є Гарі Мельхіор, чемпіон із плавання, учасник збройної боротьби проти комуністичної влади. Йому вдається вибратися до Західного Берліна за чужим паспортом, проте у Східному лишається його сестра Лотта, якій він пообіцяв повернутися. Аби виконати обіцянку, Гарі та його поплічники починають рити тунель під Берлінським муром. Цей амбітний проект кілька разів опиняється під загрозою, проте задумане героям таки вдається довести до кінця.
Стрічка «Тунель» поєднала в собі кілька жанрів – від політичного трилера, до мелодрами, і є прикладом добросовісного реконструкторського кіна, яке не оминає ні важливих історичних подробиць, ні розмаїтих жанрових кліше, створюючи видовище водночас захопливе й достовірне.
Ще одним прикладом критичного ставлення до східнонімецького спадку є картина
«Життя інших», яка розповідає про діяльність німецької таємної служби Штазі. Головним героєм фільму виступає капітан держбезпеки Ґерд Візлер, відданий пес режиму, якому доручається прослуховувати помешкання драматурга Ґеорґа Драймана. Від самого початку капітан поставився до свого службового обов’язку з усією можливою відповідальністю, проте за якийсь час він починає відчувати симпатію до опального драматурга, відтак фальшує результати своїх спостережень.
«Життя інших» – це історія про зміни, що можуть статися з відданим режимові служакою, який одного дня починає розуміти й ціну власного та чужого життя, і фальш ідеології, і корумпованість свого оточення. Багато в чому ця картина будується на перебільшенні, на певному авансуванні доброго первня у людині, на вірі, що травми, нанесені комунізмом, будуть загоєні.
Водночас, це також стрічка, яка здатна примирити німців із власною історією, що та лишається надзвичайно драматичною й багато в чому замовчуваною, адже окрім нацистського минулого, німці отримали ще й комуністичне, не настільки похмуре та злочинне, проте дуже тривожне й неприємне.
Вночі з 29 на 30 червня о 00:15 в «Арґументі-кіно» стрічка
«Барбара» – один з останніх фільмів на тему Східної Німеччини в сучасному німецькому кіні. По-своєму це показова історія, адже вона акумулює певний універсальний сюжет про досвід східних земель. Фільм розповідає про жінку, яка постає своєрідним символом колишньої Східної Німеччини, і в ньому йдеться про потенційну втікачку, проте й також – про цілком зрозумілі вагання на цьому шляху. Врешті-решт, у кіносюжеті є місце і подвигу, й самопожертві.
Якщо класифікувати картину «Барбара», то вона перебуває десь посередині між ностальгійними, себто остальгійними стрічками, та серйозними драмами про особливості життя німців за соціалізму. Перед нами збалансована, продумана, водночас драматична й людяна історія, яка претендує на універсальність. І ця універсальність може трактуватися досить широко – і як підбиття підсумків суто німецького досвіду, і як можливий шлях для наслідування, зокрема, українськими кінематографістами, перед якими стоїть подібне до німецького завдання – осмислення комуністичного минулого. Завдання це складне, оскільки дотепер лишається криваво-актуальним у нашій країні.
(C) Арґумент-кіно
Гість
