Andruchowycz (Андрухович) + Karbido - Cynamon (z dodatkiem Indii) (2009) [MP3] | Avantgarde Jazz, Post-rock

Тексти українською мовою

Вольф Мессінг. Вигнання голубів
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом – як вони там шурхочуть.
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: “Летіти хочуть".
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
та й одною кулею двох голубів розлущив...
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжусь без відхилень – чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко...

Пані капітанова

ПАНІ КАПІТАНОВА
Капітанська вдова мала білих мишей
в закапелку дірявої кухні,
а ще із неї був канарок Мішель
і носовички трикутні.
Втім, ніхто не знав, де ночує вона,
по яких катакомбах приносить офіру?
Шльома Фішер подеколи давав їй банан,
або інший овоч, або фігу.
(А найстарший з-поміж Андруховичів
ще й хліба давав до овочів).
Королева завулків у веретті одінь,
капустина в лататті хустин.
А той капітан — що він був за один,
певно, вмер молодим і пустим?
І тому вклякала пречиста вдова
перед вівтарем зимної студні,
щоб глибинна летюча священна вода
змила з неї ці свята й будні.
А тоді розгортала полотна хустин
на рослинних ребрах решіток
і привселюдно сушила ці герби самоти,
недоречна, як пережиток.
А не стало її — та й Ринок зачах,
лиш піски аравійські слід її замітали.
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
А ще кажуть, поховали її санітари.

Старий Олійник

СТАРИЙ ОЛІЙНИК
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
Засвічуються в шовках амури або лемури,
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
як діри на дні галактик або ворони.
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
він три війни пережив і царювання трьох йосифів.
Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!..

Доктор Дутка

ДОКТОР ДУТКА
Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
і судився з онуками за площу квартири.
Доктор Лутка, що мав п'ять казкових кімнат
у сусідстві з власником промислу шевського,
в тіло дому вмурований був, мов атлант,
з бородою білою, як у Грушевського.
Доктор Лутка, що жив по пахких словниках,
із балконом у сад, у бузковість і вогкість,
і солодку траву, всю в живих слимаках,
доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.
Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,
опинився в мішку з безпорадністю птаха.
Це тоді він світіння почув на чолі
і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.
І тріщали креденси, крісла. І горіх
стародавніх епох усихався найдовше.
Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!
Попіл сипався з книг, налипав на підошви,
вилітали в непам'ять за вітром слова,
у колодязях мови робилось діряво,
та світила, мов люстра, стара голова,
і шумів амариліс — кімнатний диявол.
Врешті судді сказали, що справа пуста.
По лікарні ще й досі літають обрізки
слів, що він вимовляв і на волю пускав —
рятівні суголосся, либонь, асирійські…

Танґо "Біла троянда"

ТАНГО «БІЛА ТРОЯНДА»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
поміж дахами, балконами й вивісками,
в надвечірнім затемненні сніжного міста,
снується танго безпритульне,
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
і мандрівні папіросниці гостроплечі
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
і газетні хлопчиська в картузиках
тупочуть у такт босоногими черевиками,
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
напівобертаються з авт і фіакрів,
а меланхолійний добряк поліцейський
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
перші ніжні поривання
поцілунки і зітхання
і твоя тремтяча рука
І кожен музичний мідяк — це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє —
на люстру летять солов'ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово — кохай
Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,
обіймаючи акордеон, мов талію прачки,
і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,
цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,
цим укладачам бруку і швачкам,
вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,
і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,
все горланили: «Білу троянду-у!»
І за першими тактами більшали очі
недорослих танечниць, що, вену вколовши,
вилітали попарно на світло, немов на поміст,
і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…
І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,
поміж двадцятими, поміж тридцятими,
так розмито й непевно напівобертається профіль,
і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —
перші клятви і моління
перші стогони й боління
і таємна перша любов…

Ніжність

НІЖНІСТЬ
По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).
Він пописав ій черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,
я присягла навіки свойму Янку».
(Той саме відбував за зґвалтування).
Вона була любов його остання —
і так пішла, небога, ні за гріш.
Кохання — то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.

Азарт

АЗАРТ
У карти, так обшмульгані, що аж,
засіли пан різник і пан музика.
Була спокуса виграшу велика,
а за вікном був гомін і пейзаж.
І все зійшло б гаразд, якби не піка.
Вона не йшла — музика впав у раж,
сказав собі: «Ти в пику його вмаж!
Дивись, яка паскедна в нього пика!»
І різнику в чоло зацідив прасом.
Той більш не буде торгувати м'ясом,
він горілиць лежить і ні мур-мур.
У супроводі ґречних поліцаїв
музика йде навік, мов у Почаїв,
кудись далеко, певно, у тюрму.

Мафія

МАФІЯ
На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
Лежав, Зацвівши оком, як циклом
(античний). Потекла на брук з-під вух.
його червона юха, мов сироп і
(малиновий), а р, центрі капелюха
прострелено діру. Літала муха
над ним, і плач дівочий із утроб
летів до неба, де злодійський рай,
де кожен сутенер або шахрай
знайде в кущах навік собі малину.
В присутності лягавих та собак
старенька мати думала: «Ось так
ти гідно шлях життя завершив, сину».

Постріл

ПОСТРІЛ
Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш
до кабінету, де — вершина змови.
Тебе чекає мрець — очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.
Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.
Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

Підземне зоо

ПІДЗЕМНЕ ЗОО"Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…"
Б.-І. Антонич Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть — міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і савани.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
Живуть під містом зебри і буйтури, —
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам'яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.
Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг, —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
Під містом. Тільки міста вже нема.

Зміна декорацій

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
А на ній — протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі — від вуха до вуха.
У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.

"Весна виникала, де тільки могла..."

* * *
Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м'язи і німби святих, —
уче це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит -
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

Індія

ІНДІЯ
1.
Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: “Устань і йди!”,
але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
Індія — це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав —
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове “марш!”,
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели в небі нічні херувимські концерти.
Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб’єшся туди, де доречне слово “рахманна”.
2.
Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід — до Китаю.
Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія — це межа, це те, що скраю.
Про який там схід можна казати, якщо
є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
і останній камінь, і дощ, і кущ,
і тому гординю в собі розплющ —
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
Ця стіна — це примара така, об яку
розсипається Азія з її масивом піску,
розбиваються валки всі об неї, стрімку,
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка,
поки віриш: на світло, немов з мішка,
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.
3.
Увійшовши в хащі, де повно птиць,
уяви: природа — майстерня Бога,
по якій блукає твоя знемога.
Все, що можеш ти, — це упасти ниць.
Невблаганна зелень зійшла, як мор,
як потоп, як піна, слизька на дотик.
Ці рослини горді. Вони наркотик.
Ці рослини схожі на хор потвор.
“Але що там зелень! Вона — це тло
для рептилій, гемонів. Я вбираю
це гниття, цю розкіш — праобраз раю,
де не все збулося й повсюди зло”.
Ти, що маєш меч і до нього дух
у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
спам гемонів, гарпій, фурій,
розтинай пітонів, немов ропух!
Бо якщо вже тут збожеволів Бог
і вінцем творіння цей бестіарій,
де яріє регіт чортячих арій, —
ти повинен цим падлом встелити мох!
Ти повинен вийти з хащів, поки
над тобою Пані Ясна пробуде.
Ти, що світло маєш в очах приблуди,
мусиш вийти на срібло — на плин ріки.
4.
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,
повільна і в’язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримає спис.
І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не мушлі на піску, що світяться з глибин,
не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.
А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —
самотність у човні, з жердиною в руці,
своє лице на дні і рану на щоці.
На берегах цих вод живе химерний люд:
покручений народ впав на рівнину тут.
Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!
В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
кохання через зад, а їжа через ніс,
у них немає “над”, у них темніє ліс.
В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,
в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
в них шестирукий бог і довгорукий цар.
Хто розв’язав цей міх і випустив на світ
знічев’я, мов на сміх, цих власників копит,
хто дав їм для утіх жадання бути “під”?
Захищений плащем, тримаючись багра,
пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.
5.
Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,
ґрифонів, піфонів і те, як шаліють коти,
обернуті в духів, поява комет і циклонів —
ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти
знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок
і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,
і хто його знає — чорти і хорти, і хвости.
Хрести себе, знай, ненастанно — сто сорок по сорок
разів. Ця виправа для тебе воєнна,
за поли плаща і за плечі хапає геєнна,
за піхви меча і за лікті, і чуєш: “Плати!”
Гей, ви, там на небі, поглухли?!
Святі з висоти
втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.
Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три,
а то і по п’ять, і по сім, і цвітуть непогасно
мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,
і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:
дерева все вищі, птахове все ближчі й дари
щоразу солодші, вагоміші. Це прапори,
тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,
і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною
поверхнею піднятий все-таки, над площиною,
і вже не вернешся, хоч кров’ю зійди, хоч згори!
Тобі залишається рівно світити згори.

КЛАЦ СЮДИ!

- Андрухович + Karbido - Цинамон (з додатком Індія) (2010) [FLAC+обкладинки+кліп+медіа] — українська версія
- Андрухович + Karbido - Цинамон з додатком Індія (2010) [MP3] — українська версія
- Андрухович & Karbido - Самогон (2008) [MP3] — українська версія
- Andruchowycz (Андрухович) i Karbido - Samogon (2006) [MP3] — польська версія
- Ю. Андрухович, М. Тшаска - Andruxoїd (2003) [MP3]
- спільні проекти Юрка Андруховича та гурту "Мертвий Півень" ("Кримінальні сонети" (2008) і "Made in ЮА"(2009) [MP3])
- спільний проект Юрка Андруховича та гурту Мертвий Півень "Made in ЮА"(2009) [FLAC]
- Юрій Андрухович. Московіада (аудіокнига) [MP3]
- Юрій Андрухович. Рекреації (аудіокнига) [MP3]
- Юрій Андрухович. Дванадцять обручів (аудіокнига) [MP3]
- Кисневий голод (1992) [TVRip] — фільм за сценарієм Андруховича (за мотивами його армійських оповідань)