300 спартанців / 300 (2006) DVDRip Ukr/Eng

"Цікаві факти:"

У 1998 р., після п’яти років роботи над графічним романом “Місто гріхів”, Міллер вирішив змінити тему і випустив “300” - міні-серію про знамениту битву при Фермопілах. Джерелами натхнення для автора були хроніки “Гарячі ворота” Вільяма Голдінга та “Фермопіли: битва за Захід” Ерні Бредфорда. Права на твір відразу купила компанія “Ворнер Бразерс”, але він довго чекав свого часу.
Міллер, який з дитинства захоплювався легендою про подвиг спартанців, спеціально їздив до Греції на місце битви, проте у творі дозволив собі певні художні вольності. Однак він вимагав, щоб режисер дотримувався точності у відображенні зброї, війська та інших реалій. Цього разу Френк не брав у створенні стрічки активної участі: “Це фільм Снайдера”. Постановник чесно зізнався, що, показуючи бойові прийоми спартанців та будову їх фаланги, знехтував історичною точністю заради кінематографічної видовищності.
У “Місті гріхів” використовували техніку накладення акторської гри на повністю мальовані, віртуальні декорації – Міллер вважає, що це найкращий спосіб перенесення на екран його похмурої та стилізованої графіки. Режисер Снайдер пішов тим самим шляхом, тільки додав відеоряду кілька фарб. Студійний павільйон з зеленим екраном надав Монреаль. Інженери збудували докладний тривимірний макет Фермопільської ущелини. Фільм з 60-мільйонним бюджетом зняли за 60 днів. Віртуальну реальність малювали відразу декілька компаній; координував процес австралієць Грант Фрекелтон. Найскладнішим було пояснити майстрам комп’ютерної графіки, що цього разу мірилом якості їх роботи буде не максимальна природність картинки, а її максимальна подібність до малюнків Міллера.
Щоб переконливо зіграти наймогутніших грецьких воїнів, актори за півроку до початку зйомок розпочали тренування. Більше за інших довелось попрацювати виконавцю ролі Леоніда Батлеру: у Лос-Анджелесі він займався під керівництвом корпоративних і особистих тренерів, а потім у Монреалі разом зі своїм дублером накачував м’язи шість годин на день. Це не завадило актору відчути себе повним ідіотом, коли він вперше вийшов на майданчик у костюмі. Через кілька днів він почувався зручніше, але плащі весь час заважали йому та іншим виконавцям, бо під час битви намотувались на мечі. Крім того, тканина була дуже важкою, і після 15-годинного робочого дня актори просто падали з ніг. В одній з “битв” Батлер порвав м’язи стегна. “Я закінчив зйомки калікою”, - прокоментував це він в одному з інтерв’ю.

"Рецензія:"

Навіть якщо не вважати це кіно новим кроком у жанрі історичних блокбастерів (який після вражаючого старту на початку століття почав втрачати оберти через брак мистецької фантазії), не можна не визнати, що це принаймні свіжий погляд і свіжий подих.
Перше, що кидається у вічі, - відсутність остогидлої політкоректності. У творах Френка Міллера для неї просто немає місця. Не важливо, пише він про Бетмена, кримінал чи спартанців – герой у нього завжди уособлення надлюдини (з важливим наголосом саме на “людині”), а його опонент – дегенерат, збоченець і нелюд, у якого гидка зовнішність цілком відповідає рисам характеру (всупереч сучасному голлівудському канону, який часто закликає шукати красу в чудовиську). Є кілька вірних союзників (у Міллера їх зазвичай значно менше, ніж 300), на яких герой може покластися, натовп боягузливих чи просто підлих пересічностей, на тлі яких велич героя і його прибічників особливо помітна, і уособлення влади, політики, завжди на один крок ще більш гидкі, ніж лиходій. Схема досить гнучка і дуже зручна для жанру графічних романів, або коміксів, в якому працює даний автор – дозволяє поєднувати героїчну пригоду з ненав’язливою сатирою. Але й вона має обмеження і вже навіть штампи, про що свідчать останні роботи Міллера, що оцінюються зовсім не так високо, як те, що він писав-малював у 80-90-х. В екранізаціях його найвідоміших творів, тим не менш (як і в самих цих творах), схема поки що працює на “відмінно”.
Головне – це відразу забути про таку річ, як реалізм, інакше сприйняття картини буде вкрай неправильним. Про підручник з історії, мабуть, теж слід забути, хоча це, напевно, і так зробить будь-хто, йдучи у наші дні на черговий голлівудський “історичний” фільм. Це екранізація легенди, жорстокої й захоплюючої, причому легенди графічної, яка про природу свого першоджерела не забуває і його в жодному разі не стидається, а доповнює його достоїнства суто кінематографічними засобами. Ключовий момент – сутичка хлопця з вовком, підкреслено ірреальним, казковим, але зовсім по-реальному кровожерливим і небезпечним. Він налаштовує на правильний настрій, примушуючи сприймати стрічку як казку, легенду на рівні візуальному, але як правду, реальність – на емоційному, нехай емоції ці по-легендарному перебільшені, титанічні (інколи має сенс показувати історичних особистостей звичайними людьми з усіма слабкостями, однак історія про спартанців – це точно не той випадок).
І чисто кінематографічної якості у фільмі вистачає – це і відмінний стильний візуальний ряд, і добре зіграні всі без винятку ролі, від воєначальника і цариці до царя-маніяка Принтера, тобто Ксеркса, і зловісного горбуна. Це той випадок, коли дозволяється відверто перегравати, використовуючи гротескну зовнішність й манери персонажа, чи просто незворушно стояти в кадрі – екранна присутність важить тут набагато більше, ніж точний психологізм в тому чи іншому образі. Все ж таки один актор робить справжнє диво на всіх рівнях, - Джерард Батлер. Далеко не найкращий Дракула і Привид опери, тут він показав себе просто чудово, особливо у порівнянні зі своїми попередніми ролями у голлівудських постановках. Ніхто не каже, що він потрапить з цією роллю до “оскарівської” номінації, але, з іншого боку, хто наважувався прогнозувати влітку 2000 р., що премію Кіноакадемії отримає Расселл Кроу? Хто міг уявити восени минулого року, що великий Скорсезе отримає золоту статуетку за такий нічим не видатний фільм, як “Відступники”? Ніколи не знаєш наперед, що дасть той чи інший кінорік.
Наостанок – невелике побоювання. Знаючи “фабрику мрій”, не важко здогадатись, що заснований “Містом гріхів” жанр “графічних фільмів” буде поставлено на конвеєр, як тільки його успіх підтримає як мінімум ще один хіт. Можливо, через два-три роки їх буде з’являтись стільки ж, скільки зараз – комп’ютерних тривимірних мультфільмів; не важко здогадатись, яка буде їхня якість, якщо візуальне рішення другого з цих фільмів (“300 спартанців”) вже частково повторює перший (“Місто гріхів”). Але поки що відкидаємо побоювання: “Спартанці” – справжній подарунок цього кінороку, оцінка “відмінно”.