Пошук знайшов 3 збігів
| Автор |
Повідомлення |
Персони, Акторський склад
»
Anthony Hopkins / Ентоні Гопкінс
|
|
glex
|
Сторінка у розробці.
На сайті
Ентоні Гопкінс — валлійський актор і режисер. Обіймає британське та американське громадянство. Дворазовий володар премії «Оскар» (1992, 2021), спеціальної премії «Золотий глобус» (2006) за внесок у кінематограф, «Сатурн» (1992) та «Еммі» (1976, 1981), а також п'яти премій BAFTA (1973) 1992, 1994, 2008, 2021). • "Ранні рокиСер Фі́ліп Е́нтоні Го́пкінс народився 31 грудня 1937 року в Маргемі, Порт-Талбот, Уельс, Великобританія. Ентоні з не багатої сім'ї пекаря Річарда Артура Хопкінса і його дружини Мюріел Енн. Займався грою на фортепіано. В 1949 році, за наполяганням батьків, він вступає до "Чоловічої школи Західного Монмута" в Понтіпулі. Проучившись там 5 семестрів, Хопкінс переходить в "Каубріджської середньої школи" (Каубрідж, південний Уельс).• "Початок акторської кар'єриЕнтоні Гопкінс подає документи в Уельський королівський коледж музики і драми у Кардіффі і закінчує його в 1957 році. Після 2-х років служби в армії, в 1959 році він переїжджає до Лондона, де продовжує навчання в Королівській академії драматичного мистецтва.
В 1965 році після декількох років у репертуарному театрі, його помітив британський актор Лоуренс Олівьє, який запросив його вступити в Королівський Національний театр. Гопкінс став дублером Олівьє. З 1965-1970 років продовжував грати в театрі, проте не дивлячись на успіх більше прагнув до зйомок у кіно.
У 1983 році Гопкінс також став членом репертуарної компанії «The Mirror Theatre Ltd». У 1985 році Гопкінс зіграв разом з Коліном Фертом у п'єсі Артура Шніцлера «Самотня дорога» в «Олд Вік». Того ж року він зіграв в постановці Національного театру «Правда» в ролі Ламбера Ле Ру Девіда Хара та Говарда Брентона. Френк Річ у своєму огляді «New York Times» високо оцінив постановку вистави: «Містер Гопкінс створює незабутній образ неймовірно блискучого сучасного варвара».
У 1986 році він зіграв головну роль у постановці Девіда Хейра «Король Лір», улюбленому Гопкінсом. П'єса Шекспіра пройшла в Національному театрі. Наступного року він зіграв роль Антонія в постановці Національного театру «Антоній і Клеопатра» з Джуді Денч, а в 1989 році Гопкінс з’явився на сцені в постановці Вест-Енду «М. Баттерфляй». «Це була мука», — сказав він у пізнішому інтерв’ю. Про ранок, де ніхто не сміявся, він сказав, що «ані хихікання». Коли засвітилося світло, акторський склад зрозумів, що вся аудиторія — японці. «О Боже, — згадував він, — ти пішла б у свою гримерку. а хтось визирав голову за двері й казав: «Кави? Чай?» І я думав: «Будь ласка, відкриту бритву».• "Кінодебют і співпраця з АттенбороУ 1968 році Гопкінс отримав перерву в «Леві взимку», зігравши Річарда Левине Серце, у виконанні якого він був номінований на премію BAFTA за найкращу чоловічу роль другого плану. Здобувши собі ім’я як кіноактор, він з’явився в нео-нуарному бойовику Френка Пірсона «Дзеркальна війна» (1970) та у фільмі Етьєна Пер’є «Коли проб'є вісім склянок» (1971). Перший із п’яти співробітництв із режисером Річардом Аттенборо: у 1972 році Хопкінс зіграв британського політика Девіда Ллойд Джорджа у фільмі «Молодий Вінстон», а у 1977 році він зіграв офіцера британської армії Джона Фроста у фільмі Аттенборо про Другу світову війну «Міст надто далеко».
Гопкінс знявся в екранізації п'єси Генріка Ібсена «Ляльковий дім» (1973) разом з Клер Блум, Ральфом Річардсоном, Денхолмом Елліоттом і Едіт Еванс. Потім він знявся в комедії «Дівчина з Петрівки» (1974) з Голді Хоун і Хелом Холбруком, а також знявся в напруженому фільмі Річарда Лестера «Джаггернаут» разом з Річардом Гаррісом і Омаром Шаріфом.
У 1978 році він зіграв головну роль у продовженні «Національного оксамиту» (1944) під назвою «Міжнародний приз «Вельвет»» з Татумом О'Нілом, Крістофером Пламмером, режисером якого став Браян Форбс. У 1978 році він також зіграв головну роль у психологічному фільмі жахів Аттенборо «Магія» про маріонетку демонічного черевомовця, який Джин Сіскел назвав одним із найкращих фільмів року.• "1980–1989: Людина-слон та інші ролі
• "1990–1998: Фільми про Ганнібала Лектера та інші ролі
• "2000–2009: Незалежне кіно та студійне кіно
• "2010–2017: Франшиза «Тор» та бойовики
• "2019–2021: Відродження кар’єри та успіхи
• "Акторський стиль та благодійність
Ентоні Гопкінс був тричі одружений. Перший шлюб з акторкою Петронеллою Баркер тривав всього 6 років (1966-1972). Від шлюбу з'явилася донька Ебіґейл Гопкінс (народилася 20 січня 1968). Актор не спілкується ні з дружиною, ні зі своєю донькою. В одному зі своїх інтерв'ю він розповів, що навіть не знає, чи має онуків. З народженням доньки шлюб почав розпадатись, а Ентоні Гопкінс — зловживати алкоголем.
Другий шлюб Ентоні Гопкінса був з Дженніфер Лінтон і тривав 29 років (1973-2002). Вперше Дженніфер Лінтон познайомилася з Ентоні Гопкінсом у 1971 році. У той час вона працювала асистенткою режисера у студії Pinewood. Лінтон познайомилася з Гопкінсом, коли поїхала забирати його з аеропорту, позаяк він був надто п’яний і пропустив свій рейс. Роман виник, коли актор ще був одружений, і заради неї він залишив першу дружину і доньку. Розлучились Ентоні Гопкінс і Дженніфер Лінтон через те, що актор переїхав до США і отримав американське громадянство, а Дженніфер захотіла залишитися в Англії. Пізніше в інтерв’ю Гопкінс зізнався, що він жив окремо від дружини кілька років перед офіційним розлученням.
Третій шлюб Ентоні Гопкінса зі Стеллою Аррояве триває з 2003 року і досі.
За підтримки другої дружини актор боровся з алкоголізмом. З 1975 року Ентоні Гопкінс перестав уживати алкоголь. Його наштовхнула на це одна з подій – коли 29 грудня він, сильно напившись, опинився в Аризоні, абсолютно не пам'ятаючи і не знаючи, як і чому він туди приїхав.
У 2017 році актор зізнався, що в нього Синдром Аспергера.
Фільмографія
1965 — Людина в номері 17 / The Man in Room 17 — Доктор Гардинг
1967 — Блоха в її вусі / A Flea in Her Ear — Етьєн Плучекс
1967 — Білий автобус / The White Bus — Бречтейн
1968 — Лев узимку / The Lion in Winter — Річард I Левове Серце
1968 — Компанія п'ятьох / The Company of Five — Річард Мейсон
1969 — Дзеркальна війна / The Looking Glass War — Джон Ейвері
1969 — Гамлет / Hamlet — Клавдій
1970 — Великий неповторний містер Дікенс / The Great Inimitable Mr. Dickens — Чарлз Дікенс
1970 — Департамент С / Department S — Грег Голлідей
1970 — Біографія / Biography — Дантон
1970—1974 — П'єса дня / Play for Today (серіал) — Олександр Ташков / Боб
1971 — Коли проб'є вісім склянок / When Eight Bells Toll — Філіп Калверт
1971 — Десять заповідей / The Ten Commandments — Стів
1971 — Великі вистави / Great Performances — Тео Гандж
1972 — Людина поза межами / The Man Outside — Альберт Воттс
1972—1973 — Війна і мир / War & Peace (серіал) — П'єр Безухов
1972 — Гра поета / Poet Game — Г'ю Сандерс
1972 — Молодий Вінстон / Young Winston — Девід Ллойд Джордж
1973 — Ляльковий дім / A Doll's House — Торвальд Гельмер
1973 — Едвардіанці / The Edwardians — Девід Ллойд Джордж
1973 — Синяки / Black and Blue — Гай
1974 — Королівська лава VII / QB VII — Адам Келно
1974 — Омнібус / Omnibus — Марек
1974 — Дитинство / Childhood — Дендо
1974 — Дівчина з Петрівки / The Girl from Petrovka — Костя
1974 — Джаггернаут / Juggernaut — Джон Маклеод
1975 — Всі створіння, великі і малі / All Creatures Great and Small — Зігфрід
.........
Джерело......
|
|
Персони, Акторський склад
»
Meryl Streep / Меріл Стріп
|
|
glex
|
На сайті
Меріл Стріп — американська акторка театру, кіно, телебачення, озвучення, продюсерка кіно та телебачення, співачка. Вважається однією з найкращих кіноакторок сучасності. • "Ранні рокиМері Луїз Стріп народилася 22 червня 1949 року в Самміті (штат Нью-Джерсі). Батько, Гаррі Вільям Стріп-молодший, — менеджер фармацевтичної компанії, мати Мері Вульф — художниця. Мала двох братів — Дена і Гаррі. Родина належала до пресвітеріанської церкви, предки матері мали швейцарське, ірландське і британське громадянства, батька — нідерландське, його далекі предки були сефардами.
Все дитинство Меріл провела в боро Бернардсвілль, штат Нью-Джерсі, де навчалась у Вищій школі Бернардс. 1971 року Стріп здобула ступінь бакалавра мистецтв за спеціалізацією «драма» в коледжі Вассар, де її викладачкою недовгий час була акторка Джин Артур, і впродовж чверті за обміном навчалася в Дартмутському коледжі. Згодом здобула ще й ступінь магістра образотворчого мистецтва в Єльській школі драми. Під час навчання тут Стріп втілювала різноманітних персонажок у місцевому театральному гуртку: від манірної Олени в шекспірівському «Сні в літню ніч» до 80-річної бабусі у виставі за п'єсою Крістофера Дюранга і Альберта Іннаурато «Ідіот Карамазов».• "Початок акторської кар'єри і перший «Оскар»Стріп розпочала кар'єру на сцені у 1971 році в п'єсі «Плейбой з Севільї». Після закінчення Єльської школи драми Стріп переїхала до Нью-Йорка, де грала в різних театральних виставах, у тому числі в тих, що демонструвалися на Нью-Йоркському шекспірівському фестивалі спектаклях «Генріх V», «Приборкання норовливої» з Раулем Хулією в головній ролі і «Міра за міру», де партнерами Стріп були Сем Уотерстон і Джон Казале, з яким у акторки незабаром почались стосунки. У 1975 році Стріп не пройшла кастинг на головну жіночу роль у фільмі «Кінг-Конг». Продюсер Діно де Лаурентіс, обговорюючи Стріп зі своїм сином італійською, сказав: «Навіщо ти надіслав мені цю свиню? Ця жінка настільки потворна…» і був шокований, коли акторка відповіла йому тією ж мовою: «Мені дуже шкода, що я розчарувала вас».
1977 року Меріл Стріп вперше з'явилася у повнометражному фільмі — мелодрамі Фреда Циннеманна «Джулія», в якій виконала невелику роль Енн-Марі поряд з Джейн Фондою та Ванессою Редґрейв. Фільм був прихильно прийнятий світовими кінокритиками та здобув три «Оскари» на 50-й церемонії вручення. Через рік Стріп погодилася на роль Лінди у військовій драмі Майкла Чіміно «Мисливець на оленів». Як пізніше зізнавалася Стріп, вона дала згоду зіграти у фільмі тільки через те, що одну з головних ролей в ньому виконував її партнер Джон Казале, вже смертельно хворий. Також в ньому грав Роберт де Ніро. Акторка не була зацікавлена в самій ролі і говорила, що «їм була потрібна дівчина між двома хлопцями, і нею стала я». Фільм став подією, він був номінований на дев'ять «Оскарів» і виграв п'ять з них, в тому числі і в категорії «Найкращий фільм». Сама Меріл Стріп висувалася в номінації «Найкраща жіноча роль другого плану», але програла Меггі Сміт. Крім премії Кіноакадемії, Стріп номінувалася і на «Золотий глобус», проте знову програла, цього разу Даян Кеннон. Завдяки фільму до Стріп швидко прийшов успіх, як серед критиків, так і з комерційної точки зору. У захват від гри Стріп прийшов кінокритик Дан Жарден, сказавши, що «…Стріп — найкраща акторка всіх часів. Назавжди». З ним погодився Вінсент Кенбі (The New York Times): «Меріл Стріп, яку давно визнали за її перевтілення на сцені нью-йоркських театрів, показала приголомшливу акторську гру …».
Того ж року в мінісеріалі Марвіна Чомські «Голокост» Стріп виконала роль німкені Інги Хельм, яка одружилася з єврейським художником Карлом Вайссом. Пізніше зазначала: «Я погодилася через гроші. Я мала в них велику потребу і не приховую цього». Мінісеріал був позитивно визнаний критикою і номінований на «Еммі» в 15 номінаціях (8 перемог) і три премії «Золотий глобус» (2 перемоги). За роль знедоленої німкені Стріп стала володаркою першої премії «Еммі» в категорії «Найкраща жіноча роль в міні-серіалі або фільмі». Після повернення з Німеччини, де акторка знімалася в «Голокості», вона виявила, що стан Джона Казале сильно погіршився, й увесь свій час до його смерті доглядала за ним. Казале помер від раку легенів 12 березня 1978 року.
1979 року Меріл Стріп з'явилася в трьох картинах: романтичній комедії Вуді Аллена «Мангеттен», політичному трилері Джеррі Шацберга «Спокушування Джо Тайнена» і соціальній драмі Роберта Бентона «Крамер проти Крамера» з Дастіном Гофманом. Всі три фільми були дуже добре прийняті публікою і критикою і відзначені преміями. Останній фільм отримав 9 номінацій на «Оскар» і переміг у 5 з них, включаючи «Найращий фільм». За роль дизайнерки Джоани Крамер, яка судиться з чоловіком через п'ятирічну дитину, Меріл Стріп здобула першу статуетку на 52-й церемонії вручення; крім цього, Стріп стала лауреаткою премії «Золотий глобус». Вінсент Кенбі назвав гру Стріп «однією з найбільш важливих за 1979 рік», а Дон Вілмотт вважав, що «саме цей фільм зробив з Меріл Стріп справжню зірку». Прикметно, що під час обговорення сценарію з продюсером Стенлі Джеффі, режисером Робертом Бентоном і партнером по знімальному майданчику Дастіном Хоффманом Стріп наполягала, щоб її героїня була ближчою до реальних жінок, які стикаються з розлученням і судом, і не була «занадто злою». Всі присутні погодилися з запропонованим Стріп варіантом, і сценарій заново переписали.• "Другий «Оскар» та успіх у ГоллівудіПісля здобуття «Оскару» Меріл Стріп стала затребуваною у Голлівуді й отримала безліч пропозицій зйомок. Першою у 1980-х стала роль Сари Вудраф в мелодрамі Карела Рейша «Жінка французького лейтенанта» за класичним романом Джона Фаулза. Разом зі Стріп грав тоді ще актор-початківець Джеремі Айронс. Злагоджена акторська робота принесла Стріп першу премію BAFTA, другий «Золотий глобус» і третю номінацію на «Оскар», в якій вона програла прославленій Кетрін Гепберн, що здобула рекордний 4-й «Оскар» в кар'єрі. 1982 року на екрани світових кінотеатрів вийшла драма Алана Пакули «Вибір Софії» (екранізації однойменного роману Вільяма Стайрона), в якій Меріл Стріп зіграла польку Софію Завістовську, яка пережила нацистську окупацію й емігрувала до США. У новому житті героїню Стріп переслідувало відчуття провини за загибель дітей у таборі (після прибуття туди німецькі солдати надали їй вибір: убити одразу сина або доньку) і за батька, який був переконаним антисемітом. Все це привело Софію до трагічного кінця. За цю роль Стріп здобула другий «Оскар» і третій «Золотий глобус».
За словами рецензентки The New York Times, Джанет Маслін, Стріп досягла майже неможливого, втіливши героїню Стайрона досить переконливо для глядача, але зберігши весь закладений письменником масштаб персонажки. Успіх не полишив її й у наступній роботі в біографічному фільмі «Сілквуд», де Стріп втілила активістку Карен Сілквуд, працівницю фабрики з очищення плутонію, яка вступає в боротьбу з адміністрацією, винною у багатьох порушеннях технології і, як наслідок, в радіоактивному зараженні персоналу.
1985 року Меріл Стріп перевтілилась в данську баронесу Карен фон Бліксен-Фінеке в драмі Сідні Поллака «З Африки». Фільм зібрав хорошу касу і безліч кінопремій, у тому числі 7 «Оскарів» і 3 «Золотих глобуси». Сама Стріп номінувалася на обидві премії та обидва рази поступилася — Джеральдін Пейдж і Вупі Голдберг. Попри численні номінації, світові критики переважно негативно сприйняли акторські роботи Роберта Редфорда. Більшість з них нарікали на відсутність «любовної хімії» між акторами, яка за сюжетом мала бути. Впродовж наступних двох років Стріп з'явилася в двох не звернених до широкої публіки картинах за участю Джека Ніколсона — «Ревнощі» Майка Ніколса і "Будяк "Гектора Бабенка, у яких співала на екрані, вперше від часів телефільму «Секретна служба» (1977).
Драма Фреда Скепісі «Крик у темряві» (1988) принесла акторці нові номінації на «Оскар» і «Золотий глобус» і єдиний в кар'єрі приз за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю; Стріп програла «Оскар» Джоді Фостер і «Золотий глобус» Фостер, Сіґурні Вівер і Ширлі Маклейн. Стріп зіграла Лінді Чемберлен, засуджену за вбивство власної дитини, попри її твердження, що дитину викрала собака динго. Вінсент Кенбі назвав гру Стріп «незрівнянною»; з ним погодився і Роджер Еберт, додавши, що «Стріп зіграла ризиковано, але впевнено». Два роки по тому на широкі екрани кінотеатрів вийшла трагікомедія Майка Ніколса «Листівки з краю безодні», в якій Стріп зіграла наркозалежну акторку Сьюзен Вейл. Вчергове Стріп номінувалася на «Оскар» і «Золотий глобус», проте на обох церемоніях вручення статуетки дісталися іншим акторкам — Кеті Бейтс і Джулії Робертс. Після виходу «Листівок» акторка планувала створити феміністичний фільм «Тельма і Луїза» разом з подругою Голді Гоун, але через вагітність Стріп не змогла взяти участь у проєкті, і розробка картини відійшла Рідлі Скотту.
Біографка Карен Холлінгер описала 1990-ті роки як «абсолютний спад популярності фільмів за участю Меріл Стріп». Перша половина 1990-х виявилася найбільш невдалою в кар'єрі Стріп. Якщо за провальну комедію «Дияволиця» акторку висували на «Золотий глобус», то надалі невдачі переслідували Стріп по п'ятах. У першій половині 1990-х Стріп зіграла в таких провальних, за відгуками кінокритиків, картинах, як «Захищаючи твоє життя» (1991), «Смерть їй личить» (1992), «Будинок духів» (1993), «Дика річка» (1994). Єдиним успішним проєктом серед них була драма Клінта Іствуда «Мости округу Медісон», в якій Стріп перевтілилася в добропорядну італійку Франческу Джонсон. Роль Франчески принесла Стріп вже стандартні номінації на премії «Оскар» і «Золотий глобус», і вчергове вона поступилася Сьюзен Серендон і Шерон Стоун. Акторську гру Стріп у цьому фільмі високо оцінили провідні кінокритики світу.
Ще однією стрічкою 90-х, що відбулася, стала телевізійна драма Джима Абрахамса «...Перше: не нашкодь», яка здобула позитивні відгуки критики. Крім того, за виконання ролі люблячої матері Лорі Реймаллер Меріл Стріп номінувалася на премії «Золотий глобус» і «Еммі» в категорії «Найраща жіноча роль в міні-серіалі або телефільмі», однак поступилася Елфрі Вудард[ Успішними проєктами Стріп кінця 90-х були «Кімната Марвіна» (номінація на «Золотий глобус») і «Справжні цінності» разом із «Музикою серця» (номінації на «Оскар», «Золотий глобус» і премію Гільдії кіноакторів США за обидва фільми). У «Кімнаті Марвіна» Стріп зіграла Лі, жінку, яка погодилася на трансплантацію кісткового мозку для сестри, в «Справжніх цінностях» — смертельно хвору матір родини Галденів, а в «Музиці серця» — самотню шкільну вчительку Роберту Гуаспарі, яка намагається налагодити власне життя після зради чоловіка.• "2000-ні2000-ні роки почалися для Меріл Стріп з озвучування Блакитної Феї в науково-фантастичній драмі Стівена Спілберга «Штучний розум». Того ж року, після двадцятирічної перерви, Стріп повернулася на сцену нью-йоркського театру Делакорте, де виконала роль Ірини Миколаївни Аркадіної у виставі за п'єсою Антона Чехова «Чайка». Режисером постановки став старий друг Стріп Майк Ніколс, якого вона довгий час переконувала поставити цей спектакль. Постановка і акторська робота Меріл Стріп удостоїлися позитивних відгуків від преси: репортер The New York Times Бен Брентлі сказав, що «Стріп зобразила портрет комічної жорстокості і ніжного розуміння».
Рік по тому акторка приступила до роботи над перетворенням у журналістку Сьюзен Орлеан у трагікомедії Спайка Джонза «Адаптація», за роль отримала четверту статуетку премії «Золотий глобус», а також номінації на премії «Оскар» і BAFTA. Стріп описала сценарій картини як «один з найбільш цікавих і неоднозначних сценаріїв… за останні роки» і вкрай хотіла зіграти у фільмі перед тим, як її затвердили на цю роль. Журналістка газети Access Atlanta Елеанор Рейнджел Гіллеспі сказала, що «Перевтілення Стріп — одне з найкращих цього року. Вона рухлива, елегантна і весела», а Пітер Рейнер, критик газети New York Movies, сказав, що «… Стріп ще ніколи не була такою відкритою і чуттєвою, як тут».
Того ж року Меріл Стріп з'явилася в феміністській драмі Стівена Долдрі «Години», де її партнерками по майданчику були Ніколь Кідман і Джуліанн Мур. Фільм здобув велику кількість кіновинагород, а всі три акторки здобули схвальну критику і спільну премію «Срібний ведмідь найкращій акторці» на 53-му Берлінському кінофестивалі. Персонажка Стріп — літературна редакторка Кларисса Воган, зайнята турботою про колишнього коханця Річарда, який вмирає від СНІДу. Акторку висували на премії «Золотий глобус» і BAFTA, однак на обох церемоніях вручення статуетки дісталися її колежанці Ніколь Кідман.
У 2003 році Меріл Стріп взяла участь у єдиному проєкті — міні-серіалі Майка Ніколса «Янголи в Америці», де виконала чотири різні ролі — турботливої матері Ганни Пітт, американської шпигунки Етель Розенберг, рабинки Ісидор Чемельвітц і янголки Австралії. За ці перевтілення Стріп стала володаркою другої статуетки «Еммі» і п'ятого «Золотого глобуса». Через рік Стріп стала наймолодшою жінкою за всю історію існування Американського інституту кіномистецтва, яка здобула почесну премію «за життєві гідності». Того ж року акторка з'явилася в політичному трилері Джонатана Деммі «Маньчжурський кандидат» (номінації на «Золотий глобус» і BAFTA), а також сімейній комедії Бреда Сілберлінга «Лемоні Снікет: 33 нещастя».
Через два роки Меріл Стріп постала в образі Міранди Прістлі, владної дизайнерки і головної редакторки журналу «Подіум» у комедії Девіда Френкеля «Диявол носить Прада» (2006), що зібрала в прокаті понад 300 млн доларів. Прототипом Прістлі була редакторка Анна Вінтур, яка дійсно існувала, у зв'язку з чим Стріп намагалася зробити свою героїню наближеною до справжнього образу; спеціально для картини вона схудла на 10 кілограмів. Фільм добре прийняли кінокритики, які відзначали також акторську гру Меріл Стріп. Роб Гонсальвес сказав, що «Стріп — набагато більша причина подивитися фільм, ніж всі його складові», а Джо Лозіто з висловив свою думку так: «Меріл Стріп додала цю роль до свого довгого списку акторських звитяг. Міранда вийшла ганебною і чуйною». Роль Прістлі принесла Стріп шосту статуетку «Золотого глобуса», а також номінації на премії «Оскар» та BAFTA.
2008 року режисерка Філліда Ллойд розпочала підготовку до зйомок мюзиклу «Мамма Міа!», На головну роль в якому запросила Меріл Стріп. Персонажка Стріп — матір-одиначка Донна, яка виховувала дочку Софі одна. Софі вирішує знайти батька, знаючи лише, що він — хтось із колишніх коханих Донни. Фільм зібрав у прокаті по всьому світу $ 609 млн, проте мав неоднозначні відгуки критики. У картині Меріл Стріп неодноразово співала й після виходу фільму навіть видала пісенний альбом, за який номінувалася на премію «Греммі». За роль Донни її висували лише на «Золотий глобус», проте статуетка відійшла до молодої акторки Саллі Хокінс. Попри це, критикиня журналу Slate Дана Стівенс назвала гру Стріп «енергійною», а репортер сайту FilmFreakCentral.com Волтер Чоу, навпаки, докоряв Стріп і сказав: «…Ймовірніше, що інопланетні паразити, які висмоктали мозок Меріл Стріп, коли вона погоджувалася на цю роль, зробили те саме і з моїми очима».
Детективна драма Джона Патріка Шенлі «Сумнів» (2008), у якій Стріп виконала роль сестри милосердя Елоїзи Бов'є. Номінації на «Оскар», «Золотий глобус» і BAFTA в категорії «Найкраща жіноча роль». Під час зйомок фільму акторка зовсім не користувалася послугами стилістів і гримерів і не наносила макіяж. Трагікомедійний біографічний фільм Нори Ефрон «Джулі і Джулія: Готуємо щастя за рецептом» (2009), роль Стріп — знаменита письменниця Джулія Чайлд, яка написала книгу «Освоюючи мистецтво французької кухні». Сьома статуетка премії «Золотий глобус», номінації на премії «Оскар» та BAFTA. Мелодраматична комедія Ненсі Меєрсі «Як все заплутано»; Стріп перевтілилась у Джейн Адлер, матір трьох дітей і власницю ресторану в Санта-Барбарі. Номінація на премію «Золотий глобус» у категорії «Найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл».• "2010-ті: Третій «Оскар»2011 року, в драматичному біографічному фільмі Філліди Ллойд «Залізна леді», Меріл Стріп зіграла прем'єр-міністерку Великої Британії Маргарет Тетчер. Попри більшість негативних відгуків колег Тетчер і її прихильників, критики хвалили акторську гру Стріп. Журналіст газети The Daily Telegraph Девід Грітті сказав, що «всі можливі нагороди і премії дістануться Стріп цього року». Ксен Брукс, який пише для газети The Guardian, назвав гру Стріп «дивовижною і бездоганною». За словами самої баронеси Тетчер, яка спочатку відмовилася дивитися картину, мотивуючи це тим, що з її кар'єри зробили «своєрідну розвагу», Меріл Стріп не змогла втілити на екрані реальний образ. 15 грудня 2011 року Голлівудська асоціація іноземної преси оголосила номінантів на 69-ту церемонію вручення премії «Золотий глобус»; за роль Тетчер Стріп удвадцятьшосте номінували на цю премію і увосьме стала володаркою статуетки, а також здобула другу статуетку премії BAFTA[. Акторці також пророкували номінацію на премію «Оскар», на яку її зрештою висунули, вже всімнадцяте для неї. 26 лютого 2012 року Меріл Стріп утретє стала володаркою премії «Оскар», обійшовши найближчу суперницю Віолу Девіс.
14 лютого 2012 року Меріл Стріп здобула почесний приз Берлінського кінофестивалю — «Золотий ведмідь». Під час оголошення цієї новини директор фестивалю Дітер Косслік сказав, що «Меріл Стріп — блискуча, унікальна акторка, яка з легкістю балансує між драматичними і комедійними ролями». Того ж року в прокат вийшли дві картини за участю Стріп — комедія «Весняні надії» режисера Девіда Френкеля, з яким акторка працювала шістьма роками раніше на знімальному майданчику «Диявол носить Prada», і масштабний документальний проект "У Арктику 3D ", де Стріп озвучила багато сторінок закадрового тексту. За участь в першій акторці та її основному напарнику Томмі Лі Джонсу пророкували чергові номінації на премію «Оскар», і хоча до шорт-листа Стріп не потрапила, роль принесла їй 27-му номінацію на «Золотий глобус».
«Здається, що Меріл Стріп приєднується до перегонів за „Оскар“ кожного разу, коли з'являється в [будь-якому] фільмі» — так починає свою замітку про нову картину зі Стріп «Серпень: Графство Осейдж» газета Daily Mail. У драмі режисера Джона Веллса акторка виконала роль матріарха великого сімейства, що зібралося разом на похоронах Беверлі Вестона — чоловіка героїні Стріп. Крім всіх проблем, що навалилися на неї, жінка до того ж дізнається, що хвора на рак. Прем'єра стрічки відбулася на міжнародному кінофестивалі в Торонто у вересні 2013 року, де акторську роботу Стріп традиційно зустріли захопленими відгуками критики. Акторку висунули на премію «Оскар» і «Золотий глобус», проте на обох церемоніях її обійшли Кейт Бланшетт і Емі Адамс.
У фільмі «У темному-темному лісі» персонажка Меріл Стріп — відьма, яка наклала закляття бездітності на пекаря і його дружину. Щоб повернути собі колишню красу, вона згодна зняти закляття в обмін на 4 речі. Після отримання ролі Стріп зізналася, що порушила своє правило «не грати відьом», оскільки їй здався проект Маршалла вельми привабливим. В інтерв'ю вона розповідала: «Коли мені виповнилося 40 років, упродовж року я отримала пропозиції зіграти трьох відьом. І нічого іншого. <…> Лише відьом. Я думала: „Боже, має ж бути інший шлях“». Перевтілення акторки принесло їй вже звичне визнання від кінокритиків і номінації на «Оскар» і «Золотий глобус».
Меріл Стріп була заручена з актором Джоном Казале від 1976 року до його смерті від раку легень у березні 1978. У 1978 одружилася зі скульптором Доном Гаммером, народила чотирьох дітей: Генрі «Генк» Вулфа Гаммера (13 листопада 1979), Мемі Гаммер (3 серпня 1983), Грейс Гаммер (9 травня 1986) і Луїзу Джекобсон Гаммер (12 червня 1991). Мемі і Грейс стали акторками, Генк — музикант під ім'ям Генрі Вулф.
На питання, чи дотримується Стріп релігії, відповіла: «Я не дотримуюся ніякої доктрини. Я не належу до церкви, храму, синагоги або ашраму. Але я не виключаю можливості існування Бога. У мене є відчуття того, що я повинна робити світ кращим. Звідки ж воно взялося?»
У 2001 році Меріл Стріп спільно з Ліамом Нісоном вела Нобелівський концерт. 2010 року увійшла до складу Американської академії мистецтв та літератури і була удостоєна почесного звання докторки мистецтвознавства в Гарвардському університеті. Меріл Стріп є ораторкою Національного музею жіночої історії, у який внесла значну суму коштів і де вела численні заході.
Фільмографія
1977 — Джулія / Julia — Анна Марі 1978 — Мисливець на оленів / The Deer Hunter— Лінда 1979 — Мангеттен / Manhattan — Джил 1979 — Зваблення Джо Тайнена / The Seduction of Joe Tynan — Карен Трейнор 1979 — Крамер проти Крамера / Kramer vs. Kramer — Джоанна Крамер 1981 — Жінка французького лейтенанта / The French Lieutenant's Woman — Сара/Анна 1982 — У нічній тиші / Still of the Night — Брук Рейнольдз 1982 — Вибір Софії / Sophie's Choice — Софія Завістовська 1983 — Сілквуд / Silkwood — Карен Сілквуд 1984 — Закохані / Falling in Love — Моллі Ґілмор 1985 — Неспокійне серце / Plenty — Сьюзен Траерн 1985 — З Африки / Out of Africa — Карен Бліксен 1986 — Ревнощі / Heartburn — Рейчел Семстат 1987 — Будяк / Ironweed — Хелен Арчер 1988 — Крик у темряві / Cry in the Dark — Лінді Чемберлен 1989 — Дияволиця / She-Devil — Мері Фішер 1990 — Листівки з краю безодні / Postcards from the Edge — Сьюзен Вейл 1991 — Заради іншого життя / Defending Your Life — Джулія 1991 — Народжені в Америці: Семирічні / Age 7 in America — Оповідачка 1992 — Смерть їй личить / Death Becomes Her — Медлін Ештон 1993 — Будинок духів / The House of the Spirits — Клара 1994 — Дика річка / The River Wild — Гейл Гартман 1995 — Мости округу Медісон / The Bridges of Madison County — Франческа Джонсон 1996 — До і після / Before and After — Керолін Райан 1996 — Кімната Марвіна / Marvin's Room — Лі 1998 — Танці під час Лунази / Dancing at Lughnasa — Кейт Манді 1998 — Справжні цінності / One True Thing — Кейт Галден 1999 — Музика серця / Music of the Heart — Роберта Гаспарі 2001 — Штучний розум / A.I. Artificial Intelligence — Блакитна Фея 2002 — Адаптація / Adaptation — Сьюзен Орлеан 2002 — Години / The Hours — Кларисса Воган 2004 — Маньчжурський кандидат / The Manchurian Candidate — Елеанор Шоу 2004 — Лемоні Снікет: 33 нещастя / Lemony Snicket's A Series of Unfortunate Events — Тітка Жозефіна 2005 — Мій найкращий коханець / Prime — Ліза Метцґер, психотерапевт 2006 — Компаньйони / A Prairie Home Companion — Йоланда Джонсон 2006 — Диявол носить «Прада» / The Devil Wears Prada — Міранда Престлі, головна редакторка 2007 — Чорна матерія / Dark Matter — Джоанна Сілвер 2007 — Вечір / Evening — Ліла Рос 2007 — Версія / Rendition — Коррін Вітмен 2007 — Леви для ягнят / Lions for Lambs — Жанін Рот 2008 — Мамма Міа! / Mamma Mia! — Донна 2008 — Сумнів / Doubt — сестра Елозіус Бьюв'єр 2009 — Джулі та Джулія / Julie & Julia — Джулія Чайлд 2009 — Як усе заплутано / It's Complicated — Джейн 2011 — Залізна леді / The Iron Lady — Маргарет Тетчер 2012 — Весняні надії / Hope Springs — Кей Соумс 2013 — Серпень: Графство Осейдж / August: Osage County — Віолета Вестон 2014 — Посвячений / The Giver — Головна Старійшина 2014 — Місцевий / The Homesman — Алта Картер 2014 — У темному-темному лісі / Into the Woods — Відьма 2015 — Рікі і Флеш / Ricki and the Flash — Рікі 2015 — Суфражистка / Suffragette — Еммелін Панкгерст 2016 — Флоренс Фостер Дженкінс / Florence Foster Jenkins— Флоренс Фостер Дженкінс 2017 — Секретне досьє / The Post — Кей Грем 2018 — Мамма Міа! 2 / Mamma Mia! Here We Go Again — Донна 2018 — Мері Поппінс повертається / Mary Poppins Returns — Топсі 2019 — Маленькі жінки / Little Women — Тітка Марч 2020 — Випускний / The Prom — Ді Ді Аллен 2020 — Нехай говорять / Let Them All Talk — Еліс Г'юз 2021 — Не дивіться вгору / Don't Look Up — Президент Джені Орлеан
Джерело: Вікіпедія
|
|
Персони, Акторський склад
»
Katharine Hepburn / Кетрін Гепберн
|
|
glex
|
На сайті
Кетрін Гепберн - (12 травня 1907 — 29 червня 2003) — видатна американська акторка театру, кіно й телебачення, чия кар'єра тривала 73 роки. Гепберн 12 разів номінували на премію «Оскар» і 4 рази вона отримала цю нагороду — більше ніж будь-яка інша акторка чи актор. Вона також є лауреатом премії «Еммі» 1976 року за головну роль у фільмі «Любов серед руїн», і була ще 4 рази номінована на «Еммі» й двічі на театральну премію «Тоні». У рейтингу найвизначніших кінозірок Американського інституту кіномистецтва, складеному 1999 року, Гепберн посіла перше місце. • "Ранні рокиКетрін Гепберн народилася 12 травня 1907 року в Гартфорді (штат Коннектикут, США). Батько дівчини, Томас Норвелл Гепберн (1879—1962), працював урологом у Гартфордському шпиталі. Мама майбутньої акторки, Кетрін Марта Гоутон Гепберн (1878—1951) вирізнялася своїми феміністичними переконаннями й займалася захистом прав жінок. Всього у родині виховували 6 дітей. Батьки юної Кетрін боролися за соціальні зміни в США. Так, Томас Гепберн допоміг встановити нові правила в Американській Асоціації сексуального здоров'я, яка знайомила громадськість з венеричними захворюваннями, тоді як мати акторки очолювала місцеве відділення організації суфражисток.
У дитинстві Гепберн пустувала, любила називати себе Джиммі і коротко стриглася. Томас Гепберн прагнув, щоб його діти сповна використовували свої розум і тіло, тому вчив їх плавати, бігати, занурюватись, їздити на конях, боротися і грати в гольф та теніс. Гольф став головним захопленням Кетрін, вона брала щоденні уроки і дуже вправно оволоділа цим видом спорту, дійшовши до півфіналу в чемпіонаті з гольфу серед молодих жінок Коннектикуту. Любила купатися в протоці Лонґ-Айленд і приймала крижані ванни щоранку, вважаючи що «гіркіші пігулки, то краще для нас». Гепберн змалечку подобалось кіно, тому вона кожного суботнього вечора ходила на кіносеанси у своєму місті. Пізніше почала ставити власні вистави і виступала для сусідів, друзів, братів та сестер, бравши по 50 центів за квиток, аби зібрати гроші для народу Навахо.
3 квітня 1921 року, перебуваючи в гостях у друзів у Гринвіч-Віллиджі, Гепберн виявила свого улюбленого старшого брата Тома, мертвим. Він обв'язав простирадло навколо балки і повісився. Члени її сім'ї заперечували, що то було самогубство і наполягали, що смерть Тома була просто невдалим експериментом. Ця подія дуже погано вплинула на психіку юної Кетрін, зробивши її нервовою і примхливою, також вона почала боятися чужих людей. Не хотіла спілкуватися з іншими дітьми, перестала ходити до школи і почала брати приватні уроки. Упродовж багатьох років використовувала день народження Тома (8 листопада), як свій власний. Лише 1991 року Кетрін Гепберн випустила автобіографію, в якій розкрила свою справжню дату народження.
У 1924 році Гепберн отримала місце в коледжі Брін-Моур. Вона відвідувала цей заклад передусім щоб задовольнити свою матір, яка в ньому навчалася, і пізніше пригадувала, що їй там не подобалося. Це було вперше після трагічної смерті її брата, коли вона була в навчальному закладі, почувалась незручно і незатишно з однокурсниками. Акторці нелегко було впоратися з навчальними вимогами коледжу і одного разу її спіймали під час куріння у своїй кімнаті. Незабаром Гепберн звернулася до акторської майстерності і неодноразово намагалася отримати роль у театрі коледжу, але їй не вдавалось через погані оцінки. Пізніше, коли її успішність покращилась, почала регулярно виступати. Під час останнього року навчання в коледжі виконала головну роль у постановці «Жінка на Місяці», і, отримавши позитивні оцінки за свій виступ, вирішила продовжити театральну кар'єру. У червні 1928 року Кетрін Гепберн здобула ступінь бакалавра з історії та філософії.• "Перші успіхи в Голлівуді:1928—1938Кетрін Гепберн полишала університет з намірами стати акторкою. Наступного дня після його закінчення вирушила до Балтимора, щоб зустрітися з Едвіном Г. Нопфом, який керував у тому місті успішною театральною компанією. Вражений її завзяттям, Нопф дав акторці невелику роль у п'єсі «Цариця» 1928 року. Вона отримала хороші відгуки за свою невелику появу на сцені, критики газети «Pinted Word» описали її виступ як заворожливий. Наступного тижня Гепберн отримала ще одну невелику роль у п'єсі «Колиска викрадачів», але цей спектакль не так добре прийняли. Акторку розкритикували за занадто напружений голос, тому вона вирішила залишити театральну компанію в Балтиморі, щоб навчатися у репетитора в Нью-Йорку правильно використовувати голосові зв'язки.
1929 року Кетрін відхилила пропозицію Театральної Гільдії зіграти головну роль у п'єсі «Смерть бере вихідний[en]». Вона відчувала, що роль прекрасна, але її знову звільнили. Незабаром акторка повернулася в Театральну Гільдію і її взяли дублеркою з мінімальною заробітної платою в п'єсу «Місяць у селі». Навесні 1930 року Гепберн приєдналася до театральної компанії в Стокбриджі (штат Массачусетс), але покинула її в середині літнього сезону і продовжила брати уроки акторської майстерності. На початку 1931 року отримала роль у п'єсі «Мистецтво і місіс Боттл», що йшла на Бродвеї. Втім, її звільнили з ролі після того, як драматург не злюбив її, кажучи: «Вона виглядає переляканою, її образ спірний і вона не має таланту», але потім її знову взяли в спектакль, оскільки ніхто не зміг підібрати потрібну акторку для цієї ролі. Участь у цій п'єсі принесла їй невеликий успіх.
Гепберн також з'явилася в низці п'єс у літніх театральних гастролях в невеликому селі Айворитон, штат Коннектикут і її виступи стали хітом. Протягом літа 1931 року Філіп Баррі запропонував їй роль у своїй новій п'єсі «Тваринний світ», разом з Леслі Говардом. Вони почали репетиції в листопаді, Кетрін мала відчуття, що ця роль зробить її зіркою, але Говард не злюбив акторку і її знову звільнили. Коли вона запитала Філіпа Баррі, чому він вирішив її звільнити, відповідь була: «Ну, якщо бути абсолютно відвертим, то ви не дуже хороша». Це похитнуло впевненість Гепберн у собі, та вона продовжила шукати роботу.
Голлівудський агент Леланд Гейворд відзначив появу Гепберн у п'єсі «Воїн–чоловік» і запропонував їй спробувати себе на роль Сідні Ферфілд у майбутньому фільмі компанії RKO Pictures «Білль про розлучення[en]» (1932). Режисер Джордж К'юкор був вражений побачивши її: «Це була дивна дівчина, вона вирізнялася з-поміж усіх інших акторок, яких я колись зустрічав». Особливо йому сподобалася манера, з якою вона підняла келих: «Мені вона здалась дуже талановитою в тому дійстві». Кетрін запропонували роль, але вона вимагала оплату — 1500 доларів на тиждень, це був великий гонорар для невідомої акторки. К'юкор одразу ж вирушив до студії, щоб прийняти її вимоги і вони підписали контракт з тритижневою гарантією. Менеджер RKO Девід О. Селзнік розповів, що компанія взяла на себе «величезний ризик», вибравши таку незвичайну акторку.
Голлівудський агент Леланд Гейворд відзначив появу Гепберн у п'єсі «Воїн–чоловік» і запропонував їй спробувати себе на роль Сідні Ферфілд у майбутньому фільмі компанії RKO Pictures «Білль про розлучення» (1932). Режисер Джордж К'юкор був вражений побачивши її: «Це була дивна дівчина, вона вирізнялася з-поміж усіх інших акторок, яких я колись зустрічав». Особливо йому сподобалася манера, з якою вона підняла келих: «Мені вона здалась дуже талановитою в тому дійстві». Кетрін запропонували роль, але вона вимагала оплату — 1500 доларів на тиждень, це був великий гонорар для невідомої акторки. К'юкор одразу ж вирушив до студії, щоб прийняти її вимоги і вони підписали контракт з тритижневою гарантією. Менеджер RKO Девід О. Селзнік розповів, що компанія взяла на себе «величезний ризик», вибравши таку незвичайну акторку.
Гепберн прибула до Каліфорнії в липні 1932 року. Тоді їй було 25 років. Там вона знялася у фільмі «Білль про розлучення» разом з Джоном Беррімором, але зовсім не виглядала переляканою. Хоча їй було дуже важко адаптуватися до самої природи кіно, та незабаром це мистецтво зачарувало акторку. Картина мала широкий успіх, а Гепберн отримала позитивні відгуки за свою роботу. Мордаунт Голлі з журналу «Нью-Йорк Таймс» назвав її виконання «винятково добрим… гра Міс Гепберн є однією з найкращих, бачених на екрані». Критики журналу «Variety» писали: «Надзвичайне враження від Кетрін Гепберн у її першому фільмі. Вона має щось життєво важливе, що вирізняє її з-поміж інших». Після успіху цього фільму RKO підписала з акторкою довгостроковий контракт. Джордж К'юкор став її другом і колегою на все життя, загалом вона знялася в десяти його фільмах.
Другим фільмом за участю Кетрін Гепберн став «Крістофер Стронг» (1933), що розповідає історію льотчиці та її роману з одруженим чоловіком. Картина не мала комерційного успіху, але відгуки про Гепберн були добрі. Регіна Крю з журналу «Нью-Йорк, Америка», писала: «Хоча її манерність різка, вона приковує увагу і чарує аудиторію. Вона є окремою, відмінною від усіх, позитивною особистістю». Третій фільм за участю Гепберн закріпив за нею статус найсильнішої акторки в Голлівуді. За роль молодої акторки Єви Лавлейс, спочатку призначеної для Констанс Беннетт у фільмі «Вранішнє сяйво», Кетрін Гепберн здобула нагороду «Оскар» в номінації «найкраща жіноча роль» 1934 року. Вона побачила сценарій цього фільму на столі продюсера Пандро С. Бермана і, переконавшись що ця роль їй підходить, вирішила взяти участь у проекті. Акторка вирішила не відвідувати 6-ту церемонію нагородження, а також наступні церемонії протягом усієї своєї кар'єри, але була в захваті від перемоги. Її успіх продовжився разом з роллю Джо Марч у фільмі «Маленькі жінки» (1933). Картина стала хітом, і донині продовжує залишатися одним з найбільших успіхів в історії кіно. За свою роль Гепберн виграла «Кубок Вольпі» — престижну нагороду Венеційського кінофестивалю. Цей фільм був однією з улюблених робіт акторки і вона пишалася своїм виконанням, кажучи: «Я кидаю виклик будь-кому, хто зможе зіграти Джо так само добре, як я».
До кінця 1933 року Кетрін Гепберн стала широко відомою і шанованою акторкою, але вона прагнула проявити себе на Бродвеї. Джед Гарріс, один з найуспішніших театральних продюсерів 1920-х років, переживав спад кар'єри. Він попросив Гепберн зіграти головну роль у виставі «Озеро». Вона погодилася грати за невелику платню. Перш ніж піти з RKO, акторці запропонували взяти участь у фільмі «Злючка» (1934). Вона виконала роль Тріґґер Гікс, неосвіченої дівчини з гір. Цей фільм вважають одним з найгірших у її кар'єрі. Гепберн також отримала погані відгуки за свою роботу. Вона зберігала плакат випуску фільму у своїй спальні впродовж усього життя, щоб зберегти в собі смирення.
Попередній перегляд вистави «Озеро» відбувся у Вашингтоні (округ Колумбія), де на неї був великий передпродаж квитків. Але після її провалу у фільмі «Злюка» (1934), довіру Джеда Гарріса до Гепберн було підірвано, проте вона вирішила боротися за цю роль, попросивши про додаткові репетиції. Попри прохання акторки, Гарріс переїхав з виставою до Нью-Йорка без додаткових репетицій. Друга прем'єра вистави відбулась у театрі Аль Хіршфельда.
Після провалу у фільмі «Злючка» (1934) та виставі «Озеро» (1935), Кетрін Гепберн знову повернулася в RKO й отримала роль у фільмі «Маленький священник» (1934), заснованому на вікторіанському романі Джеймса Баррі, в спробі повторити успіх «Маленьких жінок» (1933). Але повторного успіху не вийшло і картина зазнала комерційного провалу. Наступний її фільм — романтична драма «Розбиті серця» (1935), в якому вона знялася разом з Шарлем Буає, отримав погані відгуки і також призвів до фінансових втрат.. Після трьох невдалих фільмів успіх повернувся до Гепберн разом з фільмом «Еліс Адамс» (1935), що розповідає про зневірену дівчину, яка не може піднятися по соціальній драбині. Акторці сподобалася книга і вона була в захваті від запропонованої ролі. Фільм став хітом, однією з найкращих робіт Гепберн, за яку вона отримала другу номінацію на «Оскар». Кетрін отримала другу кількість голосів після переможниці Бетті Девіс.
Маючи право вибрати свій наступний фільм, Гепберн вирішила знятися в новому проекті Джорджа К'юкора, «Сільвія Скарлетт» (1935). Її партнером по фільму вперше став Кері Грант. Акторці довелося коротко підстригти волосся, оскільки її героїня маскується під чоловіка впродовж більшої частини фільму. Критики не злюбили цей фільм і він був непопулярний серед публіки. Далі вона зіграла Марію Стюарт у фільмі Джона Форда, «Марія Шотландська» (1936), який так само погано зустріли критики. Потім вийшов фільм «Жінка повстає» (1936) — драма вікторіанської епохи, в якій героїня Хепберн порушила звичаї, маючи дитину поза шлюбом. Комедійний фільм «Гідна вулиця» (1937) також не мав великого успіху і не був популярний серед глядачів. Це означало, що акторка знялась у чотирьох невдалих фільмах підряд.
Незабаром низка непопулярних фільмів викликала проблеми у стосунках з громадськістю, зокрема у акторки були складні стосунки з пресою, на питання якої вона могла відповідати грубо і провокаційно. Коли її запитали, чи є у неї діти, вона огризнулася: «Так у мене їх п'ятеро: двоє білих і троє кольорових»! Вона відмовлялася від інтерв'ю з репортерами і не давала шанувальникам автографи. Така поведінка принесла їй прізвисько «Кетрін зарозуміла». Публіку також збивала з пантелику її хлоп'яча поведінка і дивний вибір одягу, зрештою вона стала багато в чому непопулярною і скандальною постаттю. Гепберн відчувала, що їй потрібно полишити Голлівуд, тож вона повернулася на схід у театральну адаптацію «Джейн Ейр». Гастролі пройшли успішно але побоюючись невдачі і не бажаючи ризикувати після провалу у виставі «Озеро», акторка відмовилася виступати на Бродвеї. Наприкінці 1936 року Гепберн претендувала на роль Скарлетт О'Хари у фільмі «Звіяні вітром», але продюсер фільму Девід О. Селзнік відмовив їй, бо вважав, що вона не мала сексуальної привабливості. За повідомленнями він сказав Хепберн: «Я не зможу дивитись як Ретт Батлер переслідуватиме Вас дванадцять років».
У своєму наступному фільмі «Службовий вхід до театру» (1937) вона знялася в ролі Террі Рендал, яка віддзеркалювала її власне життя — дівчина з вищого суспільства намагається стати акторкою. Гепберн отримала високі оцінки критиків за свою роботу, фільм був номінований на «Оскар» в категорії «найкращий фільм», але не виправдав надії RKO — стати касовим хітом. Галузеві експерти звинувачували Хепберн за невеликий прибуток компанії, але студія продовжувала свою роботу з акторкою, намагаючись воскресити її популярність. Незабаром вона отримала роль в ексцентричній комедії Говарда Гоукса «Виховання крихітки»(1938), в якій зіграла Сьюзен Венс, яка закохується в палеонтолога на ім'я Девід (його зіграв Кері Грант) і намагається утримати його у своєму будинку, щоб завадити одруженню Девіда. Вона підійшла до роботи в цій комедії з упевненістю і дослухалася до порад колеги Волтера Кетлетта. Критики визнали фільм добрим, але в прокаті він провалився. Комедійний жанр і Грант були надзвичайно популярні у ті часи, тому біограф Ендрю Скотт Берг вважає, що причина була у відмові глядачів йти на Хепберн.
Після виходу фільму «Виховання крихітки» (1938) «Незалежний американський театр» включив Хепберн у список артистів, які розглядаються як «касова отрута». Її репутація була на низькому рівні. Незабаром RKO запропонувала їй роль у фільмі з поганими перспективами «Курчата матінки Кері». Гепберн відмовилася і замість цього вирішила викупити свій контракт у компанії за 75,000 тис. доларів. Багато акторів боялися полишати систему студій, але особисте багатство акторки дозволило їй бути незалежною. Через деякий час вона підписала контракт на фільм «Свято» (1938) зі студією «Columbia Pictures», в цьому фільмі вона втретє грала в парі з Кері Грантом.• "Відродження: 1939—1942Після спаду в кар'єрі, Кетрін Гепберн покинула Голлівуд, вирушивши на пошуки нового проекту, і незабаром підписала контракт з Філіпом Баррі, а потім взяла участь у його новій постановці, «Філадельфійська історія» (1939). Їй треба було втілити образ світської левиці Трейсі Лорд, характер якої є сумішшю гумору, агресії, нервозності і вразливост. Підприємець Говард Г'юз, який був коханцем акторки в той час, відчував, що ця п'єса може стати для неї зворотним квитком до зоряної слави в Голлівуді, тому він викупив права на екранізацію, перш ніж вона дебютувала на театральній сцен. Кілька основних кіностудій звернулися до Гепберн з проханням про участь у зйомках екранізації «Філадельфійської історії». Вона вирішила продати права «Metro-Goldwyn-Mayer» (МGМ), найбільшій з кінокомпаній Голлівуду, за умови, що буде головною зіркою. Крім того, до умов договору увійшло її бажання вибрати будь-якого режисера для роботи, вибір припав на Джорджа К'юкора, партнерами собі вона обрала Джеймса Стюарта і Кері Гранта. «Філадельфійська історія» була одним з найбільших хітів 1940 року, побивши всі рекорди «Радіо-Сіті Мюзик-Холл». Критики журналу «Time» казали, що прощають брутальну поведінку акторки і писали про неї наступне: «Повернися до Голлівуду Кейті, все прощено…». Журнал «Variety» заявив: «Ця картина Кетрін Гепберн… ідеальна концепція всіх навіжених, але з характером світських левиць, сюжет без неї практично немислимий». Кетрін Гепберн втретє була номінована на премію «Оскар» за «найкращу жіночу роль».
Гепберн також відповідала за створення свого наступного проекту, романтичної комедії «Жінка року» (1942). Ідею для фільму 1941 року їй запропонував Майкл Канін, який пригадував внесок Хепберн до написання сценарію. Незабаром вона представила готовий сценарій «Metro-Goldwyn-Mayer» і зажадала 250 тис. доларів: половину собі, половину авторам. Її умови прийняли, акторка також отримала право вибрати режисера і партнера, вибір припав на Джорджа Стівенса і Спенсера Трейсі. Фільм вийшов 1942 року й мав великий успіх. Критики високо оцінили взаємодію між зірками на екрані, наприклад журнал «Хайм» так відзначив виступ Хепберн: «Приголомшливо зріла і досконала гра». У газеті «The World-Telegram» високо оцінили два «блискучі виконання». У підсумку акторка отримала четверту номінацію на «Оскар». У ході зйомок Гепберн підписала постійний контракт з «Metro-Goldwyn-Mayer».• "Уповільнення в 1940-х роках: 1942—19491942 року акторка повернулася на Бродвей, щоб зіграти в іншій п'єсі Філіпа Баррі, «Без любові», також написаній спеціально для неї. Критики були не в захваті від вистави, але з Гепберн вона залишалася популярною 16 тижнів. «Metro-Goldwyn-Mayer» жадали возз'єднати Спенсера Трейсі і Кетрін Гепберн у новому проекті, тож вони зупинили свій вибір на фільмі «Охоронець полум'я» (1942). В основу сюжету лягли темні таємниці з пропагандистським посланням про шкоду фашизму, тому Гепберн сприйняла цей фільм як можливість зробити політичну заяву. Картина отримала погані відгуки, але мала фінансовий успіх, що підтверджувало популярність дуету Хепберн і Трейсі.
Оскільки після виходу фільму «Жінка року» (1942) у Гепберн зав'язалися романтичні стосунки зі Спенсером Трейсі, то вона здебільшого присвячувала весь вільний час доглядаючи за актором, який страждав від алкоголізму і безсоння. У зв'язку з цим її кар'єра сповільнилася і решту десятиліття вона працювала менше, ніж у 1930-х роках. Глядачі добре запам'ятали її появу 1943 року в епізодичній ролі у воєнному фільмі Солдатський клуб «За кулісами», в якому вона грала саму себе. Після 1944 року вона взялася за нетипову для неї роль, грати китайську селянку у високобюджетній драмі «Сім'я дракона». Хепберн була в захваті від фільму, але глядачі його зустріли з байдужістю й про акторку написали, що вона «не підходить для цієї ролі». Потім вона возз'єдналася зі Спенсером Трейсі у фільмі «Без любові» (1945), після чого відмовилася від ролі у фільмі «Лезо бритви» (1946), щоб підтримати Трейсі під час його повернення на Бродвей. Фільм «Без любові» (1945) отримав погані відгуки, але нова робота Трейсі та Хепберн стала великою подією і це в свою чергу дало популярність фільму, на який продано рекордну кількість квитків за великодні вихідні 1945 року.
Наступною роботою Гепберн став фільм «Підводна течія» (1946), який критики зустріли погано. Четвертим фільмом акторки в парі з Трейсі став драматичний фільм «Море трави» (1947), дії якого відбуваються на Дикому Заході. Подібно до кількох попередніх фільмів, попри мляву реакцію з боку критиків картина стала фінансово успішною як в Америці, так і за кордоном. Того самого року Хепберн втілила образ німецької піаністки Клари Шуман у фільмі «Пісня про любов» (1947). Для цієї ролі вона активно брала уроки гри на піаніно[. На момент випуску фільму в жовтні на кар'єру Гепберн чинило істотний вплив її суспільне протистояння зростаючому анти-комуністичному рухові в Голлівуді. В ті часи деякі люди розглядали акторку як небезпечну і прогресивну особистість, тому їй не пропонували роль упродовж дев'яти місяців. Її наступна роль прийшла несподівано, акторку запросили замінити Клодет Кольбер в політичній драмі Френка Капри «Держава союзу» (1948), всього за кілька днів до початку зйомок. Спенсер Трейсі вже давно був заявлений на головну чоловічу роль в цьому фільмі, тому Хепберн була добре знайома зі сценарієм. Критики позитивно оцінили фільм, також він мав касовий успіх.
Трейсі і Гепберн з'явилися на екрані разом вже третій рік поспіль у фільмі «Ребро Адама» (1949). Сценарій для цієї комедії написали спеціально їхні друзі Майкл Канін і Рут Гордон. В основі сюжету історія подружжя-юристів, які протистоять один одному в суді. Хепберн описала ці ролі: «Вони ідеально підходять для Трейсі і мене». Хоча її політичні погляди продовжували викликати пікети у театрах по всій країні, але «Ребро Адама» став хітом, отримав позитивні відгуки і став найприбутковішим проектом для Трейсі та Хепберн. Критик з «Нью-Йорк Таймс» Бослі Кроутер дуже хвалив їхню гру і казав: «Цей дует — ідеальна сумісність».• "Професійне зростання: 1950—1952У 1950-х роках перед Гепберн постала низка професійних викликів, коли більшість акторок її покоління почали втрачати популярність[145], Вільям Берг описав це десятиліття як «серце її величезної спадщини». У січні 1950 року Хепберн вирішила зіграти Розалінду в п'єсі Вільяма Шекспіра «Як вам це подобається». Вона сподівалася довести, що може виконувати класичні ролі, сказавши: «Краще спробувати щось складне і зазнати невдачі, ніж діяти безпечно весь час»[ Спектакль відкрили в театрі «Корт» в Нью-Йорку на широкій публіці. Квитки були практично розпродані на 146 вистав, а потім разом з трупою вона вирушила на гастролі. Коментарі про Хепберн були різноманітними, але її відзначили як єдину провідну акторку в Голлівуді, яка грає матеріал високого калібру на сцені.
1951 року акторка знялась у своєму першому кольоровому фільмі «Африканська королева». Вона зіграла Роуз Сеєр, манірну місіонерку, яка живе в Східній Африці на початку Першої Світової Війни. Незабаром стало відомо, що зйомки фільму переважно проходитимуть у Бельгійському Конго, акторка відразу погодилася на таку довгу поїздку. Процес виявилися важким, оскільки під час зйомок Гепберн захворіла на дизентерію. Пізніше вона згадувала про це у своїх мемуарах. Фільм вийшов наприкінці 1951 року з підтримкою публіки і критиків, у підсумку подарувавши акторці п'яту номінацію на премію «Оскар» в категорії «найкраща жіноча роль». Це був перший успішний фільм після «Філадельфійської історії» десятиліттям раніше, у якому вона взяла участь без Спенсера Трейсі і довела, що може стати зіркою і без нього, це в свою чергу повністю відновило її популярність.
Потім Гепберн знялась у спортивній комедії «Пет і Майк» (1952), сценарій для якої знову написали Майкл Канін і Рут Гордон. У реальному житті акторка займалася спортом і Канін пізніше охарактеризував цей факт, як своє натхнення для фільму: «Коли я спостерігав за Кейт, коли вона грала в теніс… ця ідея прийшла мені в голову, мені здалося що глядачам це сподобається». На Гепберн тиснув режисер, який просив її на високому рівні показати у фільмі кілька видів спорту, не всі вони з'явилися на екрані. Фільм «Пет і Майк» (1952) був одним з найпопулярніших і найвище оцінених критиками фільмів і він також був улюбленим фільмом Хепберн з дев'яти, у яких вона зіграла з Трейсі. За свою роль акторка отримала номінацію на премію «Золотий глобус» в категорії «найкраща жіноча роль — комедія або мюзикл».
Влітку 1952 року Гепберн вирушила до Лондона, щоб виступити в десятитижневому сезоні вистави Бернарда Шоу, «Миліонерка». Зрештою участь в цій п'єсі стала тяжким досвідом для акторки. Після довгої і напруженої роботи вона залишила виставу змученою. Її подруга Констанс Кольєр писала, що акторка була на межі нервового зриву. Широко відомий спектакль показали на Бродвеї. У жовтні 1952 року пройшла прем'єра в театрі Сема Шуберта, де попри погану реакцію критиків, квитки на нього були розпродані на десять тижнів. Гепберн згодом намагалася зіграти в екранізації цієї п'єси, вона погодилася працювати безкоштовно і навіть пропонувала самій платити режисерові за роботу, але жодна студія не взялася за цей проект. Пізніше вона називала цей інцидент найбільшим розчаруванням у своїй кар'єрі.• "Ролі в п'єсах Вільяма Шекспіра: 1953—1962«Пет і Майк» (1952) став останнім фільмом Гепберн, після якого закінчився строк її договору з «Metro-Goldwyn-Mayer», що зробило її вільною у виборі своїх наступних проектів[. Вона провела два роки відпочиваючи і подорожуючи, перш ніж взяла участь у романтичній драмі Девіда Ліна, «Літо» (1955). Фільм зняли у Венеції, а Хепберн грала самотню стару жінку, у якої зав'язався жагучий роман з молодим італійцем. Акторка описала цю роль як «дуже емоційну», також їй було дуже цікаво працювати з Ліном. Під час зйомок Гепберн впала у водний канал, внаслідок чого в неї розвинулася хронічна інфекція в оці. Ця роль принесла їй номінацію на премію «Оскар» і була названа однією з найкращих робіт. Лін пізніше сказав, що це один з улюблених фільмів, які він створив, і що Хепберн його улюблена акторка. Наступного року акторка провела шість місяців на гастролях в Австралії в театральній компанії «Олд Вік», граючи ролі в п'єсах «Венеційський купець», «Приборкання норовливої» і «Міра за міру». Тур був успішним, а Хепберн отримала позитивні відгуки критиків і публіки за роботу.
Потім Гепберн отримала номінацію на премію «Оскар» другий рік поспіль, за свою роль у фільмі «Продавець дощу» (1956). Вона знову зіграла самотню жінку, захоплену любовним романом. З'ясувалося, що Гепберн знайшла своє місце граючи одиноких і закоханих жінок. Критики і глядачі насолоджувалися її грою. Акторка сказала, що: «Граючи ролі Ліззі Каррі („Шаман“), Джейн Гадсон („Літо“) і Розі Саєр („Африканська Королева“) — я грала себе. Мені не було важко грати цих жінок, тому що я теж незаміжня і самотня». Меншим успіхом того року для акторки став фільм «Залізна спідниця» (1956) — адаптація класичної комедії Ернста Любіча, «Ніночка» (1939). Гепберн зіграла холоднокровну радянську льотчицю. Бослі Кроутер назвав її виконання жахливим. Це був публічний і комерційний провал, а Хепберн вважала цей фільм найгіршим у своїй кар'єрі.
Незабаром Трейсі та Гепберн возз'єдналися на екрані вперше за п'ять років в офісній комедії «Кабінетний гарнітурі» (1957). Вільям Берг зазначив, що фільм спрацював як гібрид їхнього раніше успішний дуету в романтичних комедіях і самотньої особи акторки, але картина не мала касового успіху. Того самого літа Гепберн повернулася до ролей у п'єсах Шекспіра. З'явившись в Стартфорді, вона повторила свою роль у «Венеційському купці» і зіграла у виставі «Багато галасу з нічого», обидва проекти сприйняли позитивно.
Після дворічної перерви Гепберн знялася в екранізації п'єси Теннессі Вільямса «Раптово, минулого літа» (1959), разом з Елізабет Тейлор і Монтгомері Кліфтом. Фільм зняли у Лондоні й він став дуже неприємним досвідом для акторки. Вона постійно конфліктувала з режисером Джозефом Манкевичем під час зйомок, які, за словами знімальної групи, ледве вдалося завершити. Картина мала фінансовий успіх, а роль страшної тітки Вайолет Венейбл принесла акторці восьму номінацію на «Оскар». Теннессі Вільямс був задоволений виступом Хепберн, написавши: «Кейт приголомшлива акторка, її діалоги звучать добре, вона володіє дивовижною красою і чіткістю дикції».
Влітку 1960 року Гепберн повернулася в Стратфорд, щоб зіграти в спектаклях «Дванадцята ніч» і «Антоній та Клеопатра». У «Нью-Йорк пост» писали про її ролі: «Гепберн відтворює універсальний образ для кожної ролі… лише один або два її жести і спектакль вже цікаво дивитися». Акторка також пишалася своєю роботою. Її репертуар був ще більш вдосконалений, коли вона з'явилася в екранізації п'єси Юджина О'Нілла «Довгий день йде в ніч» (1962). Це був малобюджетний проект і акторка погодилася грати у фільмі за десяту частину своєї звичної зарплатні. Хепберн назвала цей фільм «найвизначнішим з коли-небудь створених», до того ж її роль Мері Тайрон, яка пристрастилася до морфіну, стала однією з найкращих робіт у її кар'єрі. «Довгий день йде в ніч» (1962) приніс акторці дев'яту номінацію на «Оскар» і Приз за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю. Ця роль залишається однією з найбільш прославлених її робіт у кіно.• "Успіх у наступні роки: 1963—1970Після завершення зйомок фільму «Довгий день йде в ніч» (1962) Гепберн зробила перерву в кар'єрі, щоб доглядати за хворим Спенсером Трейсі. Вона не працювала до 1967 року, коли вийшов фільм «Вгадай, хто прийде на обід», вдев'яте разом із Трейсі. Фільм зачіпає тему міжрасового шлюбу. Роль дочки героїні в цьому проекті виконала Кетрін Гоутон — племінниця акторки. Під час зйомок Трейсі був уже важко хворий. Кетрін Гоутон пізніше прокоментувала, що її тітка дуже сильно переживала в процесі зйомок. Трейсі помер через 17 днів після закінчення зйомок його останньої сцени від серцево-судинного захворювання. Фільм «Вгадай, хто прийде на обід» (1967) став тріумфальним поверненням Хепберн і її найбільш комерційно успішною картиною до того часу. Завдяки своїй ролі вона виграла другу премію «Оскар» в номінації «найкраща жіноча роль», через 34 роки після її першої перемоги. Хепберн відчувала, що цю нагороду дали не просто їй, а й також щоб вшанувати пам'ять Трейсі.
Гепберн відразу ж повернулася до акторської діяльності після смерті Трейсі, воліючи займати себе роботою як засобом проти сильного горя. Вона отримала численні пропозиції, але вирішила зіграти Елеонору Аквітанську у фільмі «Лев узимку» (1968). Цю роль акторка називала захопливою. Гепберн багато читала про свою героїню, її головним партнером по фільму став Пітер О'Тул. Зйомки фільму проходили в Абатстві «Монтмаур» на півдні Франції. Джон Рассел Тейлор сказав, що роль Елеонори Аквітанської — це результат довгої і продуктивної праці над нею, також він висловився про те, що з моменту своєї першої появи в кіно Хепберн виросла як акторка і розвинула свою майстерність до найвищого рівня. Фільм номінували на «Оскар» у всіх головних категоріях і, другий рік поспіль, Хепберн отримала третій «Оскар» за «найкращу жіночу роль» (спільно з Барброю Стрейзанд), а також премію BAFTA. Наступна поява акторки була у фільмі «Безумна з Шайо» (1969), який обернулася публічним і фінансовим провалом. Відгуки звинувачували у невдачі Гепберн.
Від грудня 1969 до серпня 1970 року Гепберн виступала в Бродвейському мюзиклі «Коко», що розповідає про життя Коко Шанель. Вона зізналася, що ніколи раніше не співала на сцені. Хепберн не була сильною співачкою, але все ж вирішила заспівати, Вільям Берг пізніше додав: «Чого їй не вистачало, так це заспівати на сцені і вона з хоробрістю зробила це». Акторка брала уроки вокалу шість разів на тиждень при підготовці до вистави. Перед кожною виставою вона нервувала і говорила собі: «Цікаво, якого біса я взагалі тут роблю». Коментарі про спектаклі були посередніми, але саму Хепберн оцінили в ролі Коко і вона була популярною у публіки, згідно з вимогами якої спектакль двічі подовжували. Пізніше акторка сказала, що вперше вона визнала для себе, що громадськість була не проти неї і навіть здавалося, полюбила її. За свою роль у цьому спектаклі Гепберн отримала номінацію на премію «Тоні» в категорії «найкраща жіноча роль у мюзиклі».• "Кіно, телебачення і театр: 1971—1983Кетрін Гепберн залишалася активною в професії протягом 1970-х років, з акцентом на ролі, описаній Ендрю Бриттоном як: «…Або сувора мати або божевільна бабуся, що живе одна». Спочатку вона вирушила в Іспанію, щоб знятися у фільмі «Троянки» (1971), разом з Ванессою Редґрейв. Коли акторку запитали, чому вона прийняла цю пропозицію, вона відповіла, що хотіла розширити свій асортимент і спробувати все, чого не встигла раніше, поки ще мала час. Фільм отримав погані відгуки, але критики з Канзасу назвали виконання Гепберн найкращим того року. У 1971 році вона підписала контракт на зйомки в адаптації роману Ґрема Ґріна «Подорож з моєю тіткою», але була незадоволена ранньою версією сценарію і взялась переписувати його сама. Студії не сподобалися ці зміни, тому Гепберн покинула проект і її замінили на Меггі Сміт. Її наступний фільм, екранізація п'єси Едварда Олбі «Хитка рівновага» (1973) режисера Тоні Річардсона, мав невеликий реліз і отримав переважно несприятливі відгуки.
1973 року Гепберн вирішила вперше з'явитися на телебаченні, у головній ролі в телевізійному фільмі «Скляний звіринець». Вона насторожено поставилася до ролі в цьому проекті, але в підсумку він виявився однією з головних телевізійних подій року, отримавши високі Рейтинги Нільсена. Гепберн отримала номінацію на премію «Еммі» за роль задумливої, південної матері Аманди Вінгфілд, що намагається повернутися до аристократичного життя, яке вона пам'ятає з дитинства. Її наступна роль була в телефільмі «Любов серед руїн» (1975), драмі епохи короля Едуарда. Вона отримала позитивні відгуки і високі рейтинги, а також була удостоєна премії «Еммі» в номінації «Найкраща жіноча роль у міні-серіалі або фільмі».
Потім Кетрін Гепберн єдиний раз відвідала церемонію вручення премії «Оскар» 1974 року, щоб вручити нагороду імені Ірвінга Тальберга Лоуренсу Вайнгартену. Публіка аплодувала їй стоячи кілька хвилин, а вона в свою чергу жартувала: «Я дуже щаслива, що мені ніхто не сказав — па-па». Наступного року вона в парі з Джоном Вейном знялася у фільмі «Рустер Когберн» (1975), який був продовженням оскароносного фільму «Залізна хватка» (1969). Гепберн зіграла глибоко релігійну літню жінку, яка об'єднується з самотнім чоловіком, щоб помститися за смерть члена своєї сім'ї. Фільм отримав посередні відгуки, його кастинг був досить продуктивний, щоб привернути увагу публіки, але фільм не виправдав надій студії й став лише помірно успішним.
1976 року Гепберн повернулася на Бродвей і протягом трьох місяців грала у п'єсі Енід Багнолд «Питання тяжіння». Роль ексцентричної місіс Базіль стали вважати ідеальним зразком для акторки і п'єса була популярною попри погані відгуки, а пізніше вона вирушила в успішний тур по всій країні. Під час перебування у Лос-Анджелесі Гепберн зламала стегно, але все одно вирішила продовжити турне з виступами в колясці. Того самого року її визнали «Улюбленою кіноакторкою», за що вона отримала премію «Вибір народу». Після трирічної перерви акторка знялася у фільмі «Вийшов зайчик політати» (1978), не вимагаючи винагороди за роботу. Пригодницька комедія стала одним з найбільших провалів у її кар'єрі. Сценарист Джеймс Прідо[en], який працював з Гепберн, пізніше писав, що «Що фільм помер у момент виходу» і називав його її «втраченим фільмом». Гепберн стверджувала, що головна причина через яку вона прийняла пропозицію — це можливість покататися на повітряній кулі. Потім акторка вирушила в Уельс, щоб взяти участь у зйомках телевізійного фільму «Сходи зеленіють» (1979). Це був останній з десяти фільмів Гепберн спільно з Джорджем К'юкором, за роль в якому вона отримала номінацію на «Еммі».
До 1980 року у Гепберн розвинувся сильний тремор, через який вона постійно хитала головою Вона не працювала протягом двох років, заявивши в телевізійному інтерв'ю: «Я занадто стара, тепер нехай молоді видираються і пітніють». У цей період часу вона сходила на Бродвейську постановку «На золотому озері» і була вражена як літня подружня пара справляється з труднощами на старості. Джейн Фонда придбала права на екранізацію цієї п'єси й запросила свого батька, актора Генрі Фонду, щоб він зіграв головну чоловічу роль, а Гепберн прагнула зіграти роль примхливої Етель Теєр. Фільм «На Золотому озері» став успішним, другим найбільш касовим фільмом 1981 року. Але найбільше вразило те, як енергійна 74-річна Кетрін Гепберн пірнула одягненою в озеро Сквам і наживо виконала пісню. За свою роль у цьому фільмі акторка виграла другу премію BAFTA і рекордний четвертий «Оскар». Гомер Діккенс у своїй книзі про Хепберн відзначив: «Перемогу акторки у вузьких колах вважали сентиментальною, але більшість вважають цю перемогу результатом її тривалої, наполегливої і важкої роботи в кіно, а також багато спостерігачів бачили цю перемогу як данину поваги до Кетрін Гепберн».
Гепберн також з'явилася на театральній сцені в 1981 році. Вона отримала другу номінацію на премію «Тоні» за роль сімдесятирічної вдови, яка має жагу до життя, у п'єсі «Вестсайдський вальс». Журнал «Variety» відзначив, що роль була очевидною і цілком прийнятною для власного іміджу акторки. Волтер Керр з «Нью-Йорк Таймс», писав про її виконання: «Вона таємнича жінка, вона вміє вдихати життя в неживі проекти». Акторка сподівалася взяти участь у екранізації цієї п'єси, але ніхто не купив права на кіновиробництво. До цього часу за Гепберн закріпилась репутація однієї з найулюбленіших акторок США, що показало опитування журналу «People», а трохи пізніше їй вручили премію «Вибір народу».• "Завершення кар'єри: 1984—19941984 року Гепберн знялася у фільмі «Грейс Квіглі», що розповідає історію літньої жінки, яка наймає кілера (його зіграв Нік Нолті), щоб убити себе. Хепберн знайшла цікаву роботу в цьому похмурому фільмі, але відгуки були негативні, а касові збори невеликі. У 1985 році вона представила телевізійний документальний фільм про життя і кар'єру Спенсера Трейсі. Більшість її робіт в той час були здебільшого в телевізійних фільмах, які не отримали похвали від критиків, але як і раніше користувалися популярністю серед глядачів. З кожним фільмом Гепберн хотіла оголосити про закінчення своєї кар'єри на екрані, але якийсь час вона продовжувала грати нові ролі. Акторка отримала номінацію на премію «Еммі» 1986 року, за роль у фільмі «Місіс Делафілд хоче заміж», а через два роки знялася в комедії «Тут спала Лора Ленсінг», в якій вона знялася зі своєю внучатою племінницею Шайлер Грант.
1991 року Гепберн випустила свою автобіографію, «Me: Stories of my Life», яка понад рік очолювала списки бестселерів. Потім 1992 року вона повернулася на телеекрани у фільмі «Чоловік поверхом вище», за роль в якому акторка отримала номінацію на премію «Золотий глобус». У 1994 році вона працювала разом з Ентоні Квінном у фільмі «Це не може бути коханням», який значною мірою був заснований на власному житті Гепберн, з численними посиланнями на її особистість і кар'єру. Пізніше цей фільм описали як «вигаданий варіант її життя», а критики відзначили що Гепберн по суті, грала саму себе.
Передостаннім фільмом за участю Хепберн стала мелодрама «Любовна історія» (1994). У 87 років вона грала головну роль разом з Аннетт Бенінг і Ворреном Бітті. Це був єдиний фільм в кар'єрі Гепберн, окрім епізодичної ролі у фільмі Солдатський клуб «За кулісами», в якому вона не грала провідну роль. Роджер Еберт зазначив, що тут вона вперше виглядала тендітною, але її «величний дух» був все ще в ній і її сцени «прикрашали фільм». У 1994 році Кетрін Гепберн знялася у своєму останньому фільмі «Одне Різдво» (1994), за роль в якому її номінували на «Премію Гільдії кіноакторів США» в категорії «Найкраща жіноча роль у телефільмі або міні-серіалі». На момент зйомок фільму акторці було 87 років.
Кетрін Гепберн часто говорила у свої вісімдесят з гаком: «Я не боюсь смерті. Напевне це щось прекрасне, як довгий сон». Її здоров'я почало погіршуватися невдовзі після її останньої появи на екрані. Її шпиталізували в березні 1993 року через виснаження. Взимку 1996 року її шпиталізували з пневмонією. 1997 року вона стала дуже слабкою, говорила і їла дуже мало, багато хто боявся що вона помре. В останні роки життя у Гепберн з'явилися ознаки деменції. У липні 2001 року її шпиталізували з інфекцією сечовивідних шляхів. У травні 2003 року в неї виявили злоякісну пухлину на шиї, але прийняли рішення не робити операцію через похилий вік. Акторка померла 29 червня 2003 року, через місяць після свого 96-го дня народження, у своєму родинному маєтку у Фенвіку (Гартфорд, штат Коннектикут). Вона похована на сімейній ділянці кладовища Сідар-Гілл у Гартфорді. У зв'язку з побажанням Гепберн панахида не проводилася.
Смерть Кетрін Гепберн викликала широкий громадський резонанс. Упродовж кількох місяців після її смерті в пресі і на телебаченні висвітлювалися її життя і кар'єра. Їй присвячували багато телепередач, а низка газет і журналів присвячували їй цілі номери. Президент США Джордж Буш виступив із заявою, в якій було сказано, що «Гепберн увійде в історію як один з художніх скарбів нації». На честь її великого вкладу в театральне життя країни увечері 1 липня 2003 року погасили вогні Бродвею. 2004 року згідно з побажанням актриси її речі виставили на аукціоні Сотбі в Нью-Йорку, який зібрав у підсумку 5,8 млн доларів, які вона заповіла своїй своїй сім'ї.
Фільмографія
1932 — Білль про розлучення / A Bill of Divorcement — Сідні Файрфілд 1933 — Крістофер Стронг / Christopher Strong — леді Синтія Даррінгтон 1933 — Ранковий підйом / Morning Glory — Єва Лавлейс 1933 — Маленькі жінки / Little Women — Джозефіна (Джо) Марч 1934 — Злючка / Spitfire — Трігер Гіґґс 1934 — Маленький священик / The Little Minister — Барбара «Беббі» 1935 — Розбиті серця / Break of Hearts — Констанца Дейн Роберті 1935 — Еліс Адамс / Alice Adams — Еліс Адамс 1936 — Сильвія Скарлетт / Sylvia Scarlett — Сильвія Скарлетт 1936 — Марія Шотландська / Mary of Scotland — Марія Стюарт 1936 — Жінка повстає / A Woman Rebels — Памела 1937 — Гідна вулиця / Quality Street — Фіб Тросселл 1937 — Службовий вхід у театр / Stage Door — Террі Рендалл Сімс 1938 — Свято / Holiday — Лінда 1938 — Виховання крихітки / Bringing Up Baby — Сюзанна Венс 1940 — Філадельфійська історія / The Philadelphia Story — Трейсі Лорд 1942 — Жінка року / Woman of the Year — Тесс Гардинґ 1943 — Солдатський клуб «За лаштунками» / Stage Door Canteen — камео 1944 — Насіння дракона / Dragon Seed — Джейд Тен 1945 — Без любові / Without Love — Джейми Ровен 1946 — Підводний плин / Undercurrent — Енн Гамільтон 1947 — Море трави / The Sea of Grass — Люті Камерон 1947 — Пісня любові / Song of Love — Клара Вік Шуман 1949 — Ребро Адама / Adam's Rib — Аманда Боннер 1951 — Африканська королева / The African Queen — Роуз Сейер 1952 — Пет і Майк / Pat and Mike — Пет Пембертон 1955 — Літо / Summertime — Джейн Гадсон 1956 — Шаман / The Rainmaker — Ліззі Каррі 1956 — Залізна спідниця / The Iron Petticoat — Капітан Вінка Коваленко 1957 — Кабінетний гарнітур / Desk Set — Банні Вотсон 1959 — Раптом, минулого літа / Suddenly, Last Summer — Місіс Вайолет Венейбл 1962 — Довгий день йде в ніч / Long Day's Journey into Night — Мері Тайрон 1967 — Вгадай, хто прийде на обід / Guess Who's Coming to Dinner — Христина Дрейтон 1968 — Лев узимку / The Lion in Winter — Елеонора Аквітанська 1969 — Божевільна із Шайо / The Madwoman of Chaillot — Орелія 1971 — Троянки / The Trojan Women — Гекаба 1973 — Хитка рівновага / A Delicate Balance — Агнесс 1973 — Скляний звіринець / The Glass Menagerie — Аманда Вінгфілд 1975 — Любов серед руїн / Love Among the Ruins — Джессіка Медлікотт 1975 — Рустер Когберн / Rooster Cogburn — Еула 1979 — Сходи зеленіють / The Corn Is Green — Лілі Мосфат 1981 — На золотому озері / On Golden Pond— Етель Тейєр 1984 — Грейс Квіглі / Grace Quigley — Грейс Куїглі 1985 — Остаточне рішення Грейс Квіглі / Grace Quigley — Грейс Куїглі 1986 — Місіс Делафілд хоче вийти заміж / Mrs. Delafield Wants to Marry — Маргарет Делафілд 1988 — Тут спала Лора Лансінг / Laura Lansing Slept Here — Лора Лансінг 1992 — Чоловік поверхом вище / The Man Upstairs — Вікторія Браун 1994 — Це не може бути коханням / This Can't Be Love — Маріон Беннет 1994 — Любовна історія / Love Affair — Джинні 1994 — Одне Різдво / One Christmas — Корнелія Бомонт
Джерело: Вікіпедія
|
| |
Поточний час: 28-Бер 02:02
Часовий пояс: UTC + 2
|
![[Цитувати]](./styles/templates/default/images/lang/uk/icon_quote.gif "Відповісти з цитатою"){kind=icon}